СПАС. ДО РОЗМОВИ
ЗІ ЗНЕВІРЕНИМ СОЛДАТОМ У ПОТЯЗІ
Вони кричали в тамбурі вагону
Не п’яна сварка, лише відчай,
Не стерпів, вийшов я до них.
Спочатку пообіцяли вбити...
– Спасіння не обіцяно нікому,
Спасіння не обіцяно душі,
Уздріть лише, скільки по тому
Неправди, що постала не в тиші –
На герці. Там, де тьми героїв,
Де серця вірних полум’ям горіли,
Де лави стояли до бою,
А в пам’яті затим десятками зотліли…
– Ти ж знав, що зло перемагає,
Лише один був, й морок небуття,
Ти знав – спасіння не буває,
Як там «вічнеє життя»?
Немає татка з «волосатою рукою»,
Немає благості, і віри, і поклонів,
Немає воскресіння для героїв,
Немає Вальхали і вічності покровів,
Лише ніщо, і ти один з юрбою,
Яка тебе заб’є,
І голосом народу промовляє доля:
Убий, нехай він не жиє!
– Це правда. А неправда переможе,
І стане над тобою гірше Парки,
І жоден бог тобі не допоможе,
Скуштуєш гіркоти з тієї чарки.
Пішов.
Супротивно пліткам,
Пішов за межу. Скаже хтось: «У вирій…»
А інші: «Дурні йдуть». – Праві. Та горе вам.
Пішов.
Спасати ваші душі… Пусті й посиротілі.
Осінь-зима, 2016
Автор Невідомий.
ЗІ ЗНЕВІРЕНИМ СОЛДАТОМ У ПОТЯЗІ
Вони кричали в тамбурі вагону
Не п’яна сварка, лише відчай,
Не стерпів, вийшов я до них.
Спочатку пообіцяли вбити...
– Спасіння не обіцяно нікому,
Спасіння не обіцяно душі,
Уздріть лише, скільки по тому
Неправди, що постала не в тиші –
На герці. Там, де тьми героїв,
Де серця вірних полум’ям горіли,
Де лави стояли до бою,
А в пам’яті затим десятками зотліли…
– Ти ж знав, що зло перемагає,
Лише один був, й морок небуття,
Ти знав – спасіння не буває,
Як там «вічнеє життя»?
Немає татка з «волосатою рукою»,
Немає благості, і віри, і поклонів,
Немає воскресіння для героїв,
Немає Вальхали і вічності покровів,
Лише ніщо, і ти один з юрбою,
Яка тебе заб’є,
І голосом народу промовляє доля:
Убий, нехай він не жиє!
– Це правда. А неправда переможе,
І стане над тобою гірше Парки,
І жоден бог тобі не допоможе,
Скуштуєш гіркоти з тієї чарки.
Пішов.
Супротивно пліткам,
Пішов за межу. Скаже хтось: «У вирій…»
А інші: «Дурні йдуть». – Праві. Та горе вам.
Пішов.
Спасати ваші душі… Пусті й посиротілі.
Осінь-зима, 2016
Автор Невідомий.
ГЕРОСТРАТОВА ДУША
Душа забута дідька Герострата
З геєни вічної між камені повзе -
І точить серце людське розпроклята,
Вселитися в живе, як повезе...
Ось, і улов: “замучений судьбою”
Шукає храм, щоб завалить:
“Нащо паломники оті стоять юрбою,
Той натовп мені світ засти́ть!
Кругом ті написи - одне і теж:
Чи в школу я ходив, тепер - в кав’ярню
Людці і їх царі не знають меж!
Для них то храм, для мене - буцегарня,
І ймення на порталі треба збить!
Я напишу: там Вурдалак сидить!”
Здригнулася примара: “О Зевес!
Лиш храм старий Діани я спалила,
І не чіпала віри, знає весь Ефес,
Я полум’я святе на вівтарях не загасила,
То що ж тепер з накоєним робить?
Писака той, мов чорна сила,
Заради слави може все спалить!
Чи він забув, а чи й не знав,
Як тяжко кожен із пророків шлях долав,
Гріхів Іуда лиш не мав,
Бо він себе найперше запродав
Заради того звершення! О, Сили!”
Мов Фурія злетіла до небес,
І так у щирості своїй богів просила,
Що зглянулись! В душі святий вогонь воскрес,
І крила світлі виросли, о диво,
І до землі голубкою летіла,
Мов іскра впала прещаслива
До серця юного. В цю мить юнак
Від батька книжку прийняв, звану “Вурдалак…”
...Гуркоче потяг. Пан пихатий
В купе розказує про “подвиг” дня,
Як він приніс книженцію до хати,
Бо вибрав твір не навмання –
Ні його статки, ні хороми,
Ні лімузин не свідчать гарно так,
Як той писака безсоромний,
Що написав: пророк їх – вурдалак!
Хай син читає, добре пам’ятає,
Немає істини, все можна розвалить,
І людців тих удачу хай вивчає,
Один із них з-під тину, ось, скавчить,
Мов навіжений! Бо на копієчку чекає,
Або срібляника, хто зможе заплатить!
“А потім, - каже пан, - якісь напасті
На сина трапились, пішов вивчати
Вірші пророцькі. Тої страсті
У мене син не міг би перейняти,
Неначе дух який на хлопця вмить зійшов,
У мові тій щось для душі знайшов...”
Всі тему підхопили, зашуміли:
- Це наслідки, що власті в нас творять,
Хохляндією своєю круг обсіли!
- Могли б лише свої пісні співать
І досить їм, - так жінка голосила.
Аж поки сон всіх не зборов,
Та давня, таємнича темна сила
Показувала дикий свій норов...
...А хлопець ще вірші якісь знайшов:
“Запалили у сусіда нову добру хату
Злі сусіди: нагрілися, й полягали спати...”
Не попіл мертвий в серце перейшов,
А Божа іскра тихо сталась розгоряти!
Автор Той же.
ХАЙ БУДЕ ЦАР
Колись про “пляски мужичков”
І “странную” до “родіни” любов
Писав поет великої любові. Брат брата скоро вже вітає,
Про присносущого слова величнії знайшов,
Сказав: віршем того пророк Господній розмовляє...
І роз’яснив: велична мить,
щоб Бога чути, щоб ожить!
Шевченко й Лєрмонтов... Далекі,
Але близькі, бо Бог їх пригорнув
До справи вірної. Далебі,
Чого ж, слов’янине, ти путь ту не збагнув?
Чого ж бо, знову болем віддається:
“ …десяте літо як людям дав я Кобзаря”?
Якби ж десяте! пекельна вічність видається
Між словом муки неземної
на вогнищі земного вівтаря
І тим хрестом.
Он, ...він стоїть. Ніхто не розіпнеться,
Бо ідолів з пророків поробили червоних, різних
Не живих!
Та на догоду ситим тіло розділили.
Забули тільки істину та волю для отих,
Котрі найменші... Котрі заробили
Одпущення чужим життям,
І в меншості своїй мерзенні тихо жили.
Мулили тільки тріски від хреста,
не дали, кляті, забуття.
Чого ж, “герою часу”, ти шукаєш?
Протистояння діл? Святого виправдання ?
Поглянь - вже новий хрест, модерний зручний маєш.
На ньому, сидячи, твій цар тупого споглядання
Регоче з тих святих, що розіп’ялись!
Автор той же.
Коментарі
Дописати коментар