Інтерв'ю 2012 року з Олександром Михельсоном і Міланом Лелічем- Кодове слово: «журналіст»

Як стати журналістом? Здається, рецепт доволі простий: по-перше, треба писати і постійно працювати над своїм стилем, а по-друге, мати і постійно підтримувати корисні контакти з тими, хто може поділитися важливою інформацією. Обидві частини цього нехитрого рівняння можна набути з професійним досвідом. Інший важливий елемент успішного журналіста - це його репутація. На відміну від досвіду вона або є, або навіки втрачена. Про особливості роботи журналіста та закономірності його професійного успіху ми поговорили з ОЛЕКСАНДРОМ МИХЕЛЬСОНОМ, журналістом «Українського тижня».

ДЕ І ЯК ТРЕБА ВЧИТИСЯ РЕМЕСЛУ ЖУРНАЛІСТА

Спочатку я вчився в Інституті журналістики на денному відділенні, потім мене відрахували, тому я перевівся на заочне. Особисто мені запам’ятався такий предмет, як теорія журналістики, який десь у верхах вирішили запровадити у 90-их, хоча ця «теорія» нікому не була потрібна без практики. Його нам викладали представники «стародавнього світу», ті, хто були журналістами ще за раннього Брєжнєва. Не можу не згадати підручника одного з тих «давніх» під назвою «Газетна журналістика», у якому був розділ «Геніальність у журналістиці». Він починався словами, які варто хоча б приблизно зацитувати: «Що таке геніальність? Відомо, що найбільші генії творили свої шедеври у найбільші сплески сонячної активності, а вона поруч з активністю ядерною - одна з найменш вивчених на Землі. Відомо, що синьо-зелені водорослі атлантичного океану відкладають [censored] виноградного цукру на рік. Для перевезення цього цукру знадобився би потяг довжиною вісьмох відстаней від Землі до Місяця». Далі - чотири сторінки у тому ж дусі, які закінчувалися фразою: «Однак сонячне світло – це сонячне світло, а геніальність - це геніальність». Я не жартую, ті, хто вступили до Інституту журналістики у 97-му, той же Сергій Лещенко з «Української правди», можуть підтвердити мої слова.

Що я там навчився? Перш за все, познайомився з багатьма людьми. Завдяки цим зв’язкам після першого курсу пішов працювати і з того часу поміняв десь 15-20 робіт. Все залежить від того, як рахувати, бо, наприклад, в «Українській правді» я  попрацював аж чотири дні. Цікаво, що «Український тиждень» був першим місцем роботи, де мене запитали про диплом, мовляв, якщо є, то просто занеси до відділу кадрів, а якщо нема, то нічого страшного. Тоді я  зрозумів, що у такій професії, як моя, диплом не потрібний, важить те, що і як ти написав.

Коли Сергій Лещенко навчався у Інституті, то не був ані білою вороною, ані якимось дивним чуваком, він просто завжди тримався осторонь. І от уявіть здивування одногрупників, коли він у двадцять, тобто десь у 2000-ому у «Московському комсомольці» написав обширну філософську статтю про фінансову кризу! Виявилося, що він просто старанно і постійно робив свою роботу на відміну від нас, нехлюїв.

Наведу ще приклад Мустафи Найєма. Він сам афганець (хоча при першій зустрі я подумав, що кримський татарин), батьки якого емігрували до Москви, коли у нього на батьківщині розпочалася війна. Він учився у КПІ, де вивчив англійську, крім того, він знає на високому рівні рідну фарсі і німецьку. Мустафа займався, чим хочеш: і дублянками на ринку торгував, і грав у театрі. Врешті, він зайнявся журналістикою, почав працювати над собою. Я вперше побачив його у парламенті як кореспондента «Коммерсанта». Отож, працюй […], і буде тобі щастя.

ПРО ПРАЦЮ НАД ВЛАСНИМ СТИЛЕМ

Нас дуже серйозно вчили жанрів, але з тієї науки я нічого не пам’ятаю.  У Лариси Олексіївни Івшиної у газеті «День» наприкінці 90-х першим заступником був Володимир Володимирович Пантеєв, який, на жаль, зарано помер. Я абсолютно нахабно припхався до нього у 18 років, обдуривши охорону, якій сказав, що вже оформився як практикант. Він сів і за кілька хвилин все мені пояснив на одному з моїх перших матеріалів про річницю польоту у космос. Просто на папері накреслив куди який абзац треба розташувати. А після цього сказав: «Тобі треба забути все, що вас навчали, абсолютно, і вже потім, коли ти втягнешся до роботи, ти зрозумієш справжнє значення цих університетських схем». Я на нього дивився, як на Бога.

Трохи пізніше, коли вже сам учив молодь журналістським премудростям, я задавав наступні питання: «Ось перед вами стоїть лідер мітингу. Яке перше питання ви йому задасте?». Якщо початківець відповідав: «Скільки вас тут? Як ви себе називаєте?» - то така відповідь годилася. Якщо ж він відповідав: «Чого ви хочете досягти?» – це вже, м’яко кажучи, неправильно, бо ніхто ніколи на таких зібраннях не скаже чого він справді хоче.

ПРО НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ЗМІ І ВПЛИВ ЖУРНАЛІСТИКИ НА ПОЛІТИКУ

В «Українського тижня» є офіційний власник, який визначає межі нашої незалежності. Звісно, він симпатизує певним політичним силам, але, наголошую, персонально. Він не продається, хоч це може не зовсім вкладатися у межі так званої журналістської етики. Прямого тиску з боку держави нема, бо капітал, який нас фінансує, - у ЄС. Пану Януковичу і так вистачає скандалів.

Проблема впливу журналістики на політику у тому, що вона - лише медіатор впливу політика на політика. Наприклад, Влад Мусієнко сфотографув патріарха Кирила у той момент, коли у нього на руці був годинник за 30 тисяч доларів. Російське телебачення розкрутило думку, що це – провокація, хоча ми точно знаємо, що ніякої фальсифікації не було. Це я називаю впливом, але великою мірою впливом випадковим. Проте у цьому можна побачити і основний технологічний момент нашої професії – відповідальність. Журналісту постійно доводиться зважувати [ціну інформації], те, що він робить. Уявімо собі 1933. Ти дізнаєшся, що Георгій Дімітров спав з проституткою, проте розумієш, що крім Дімітрова, більше нікому протистояти Гітлеру. Чи ти віддав би такий матеріал до публікації? Особисто для мене це – питання, бо я абсолютно не впевнений, які були б мої дії. Звісно, тут ще треба звернути увагу на той момент, чи ти сам про це дізнався, чи, може, хтось просто «злив» цю інформацію.

Більше того, це - проблема громадянина і [грошей]. Сумно те, що самі політики не розуміють цих речей. Коли шостого серпня вийшло рішення про арешт Юлі [Тимошенко], тоді [Олександр] Турчинов дав мітингувальникам вказівку, щоб ті перекривали Хрещатик. Менти почали всіх розганяти. Мустафа Найєм, хоч і не бачив це на власні очі, написав у своєму блозі новину про знущання і розмістив фотографію, на якій кількох людей тягнули за руки і ноги.

Я ж бачив, що тягли тільки трьох людей з кількох тисяч. Це були ті, хто просто сіли посеред дороги. Міліціанти нікого не били, вони просто підходили до кожного, брали за руки і за ноги  і відносили на узбіччя, після чого через 5 хвилин відпускали. Про це я і написав до свого блогу в «Українській правді». Після публікації до мене одразу зателефонував прес-секретар БЮТ, а потім ще два народні депутати, щоб сказати, щоб я більше не спілкувався з ними, бо я, вибачте, «урод і враг народа». Отож, як я мав учинити у цій ституації? Я лише написав іншу точку зору, тому тепер у певних колах мене вважають агентом Януковича.

[Отож], у багатьох випадках журналіст має вплив на політику. Можна зіпсувати імідж Кирила і Віті Януковича-меншого. Всі ж пам’ятають, як останнього сфотографувала у «нікакущєм состоянії» наша подруга Аня Грабарська? Проте чи можна подібним чином вплинути на [політичний] курс, на [провадження] соціальних реформ?

У наш час журналістика - це не газета «Таймс» 150 років тому, яку читало вузьке коло тих, хто приймав рішення... Зараз читають всі і все. Інформація розповсюджується оперативно, проте це має великий негативний момент , адже зранку написали про одну подію, ввечері вже про іншу. Припустімо, що зранку з’явилася інформація про те, що Янукович здав трубу, а ввечері, що Оксану Макар спочатку зґвалтували, а потім спалили. Яка новина буде довше обговорюватися? Яка отримає більший емоційний резонанс в аудиторії? На Януковича, припустімо, ти годину-другу [поматюкаєшся], а потім забудеш про нього, а от про зухвалий випадок з Макар пам’ятатимеш довше. Серед спеціалістів це називається «часом відгуку». Якщо перебити новину про Януковича новиною про Макар, всі забудуть про Януковича.

ПРО РОЛЬ ВЛАСНИХ ПЕРЕКОНАНЬ

Переконання мають велике значення. Я виходив на Майдан у двадцять чотири з щирою упевненістю, що народ все розтавить по своїх місцях. Проте тоді я переконався, що народ насправді - найбільше гальмо. Я зрозумів, що є меншість, яка здатна щось робити, а є маса, якою керують.

У Штатах цей механізм настільки добре розроблений, що меншість слухняно бігає туди-сюди, як телята, тому там стабільність, до речі. Так було і у [Старій] Європі. Коли ж до [Євросоюзу] додалися нові члени, то тоді там почався гармидер.

Знову торкнемося питання журналістстського впливу на політику. На тому ж цивілізованому Заході вважають, що якщо ти маєш право голосу, то ти у всьому розбираєшся. [Те саме і у нас]. Кожен, хто дивиться футбол розбирається у ньому краще за гравців збірної, кожен, хто дивиться засідання Верховної Ради, прекрасно знається на політиці, кожен, хто дивиться [програми] на телебаченні, розбирається краще за тих, кого там показують і за тих, хто показує... Це очевидна дурня. Наведу приклад. Середньовіччя. Нормальний середньостатистичний лицар перемагав сотню селян і не лише тому, що був в обладунку, а і тому, що вчився все життя битися. Та він би й навкулачки десяток поклав! Ми маємо ту саму картину: коли політик вчиться все життя обманювати маси, то він надурить. Народ не має часу думати над політикою. Він заробляє на життя. Журналісти, з одного боку, ближче до народу, бо ми - не мільйонери. А з іншого боку, ми, як і політики, розуміємо, що відбувається, до того ж вміємо битися. Ми - Вільями Волеси, аби тільки зорганізуватися. Отже, ми навчені битись так, як вони, на відміну від широких мас, і ми не «стрижемо бабло» на масах. [Ось чому] питання у тому, хто на що вчився, хто розумніший від природи. Якщо дати здоровенному селянинові до рук найкращий меч і абсолютно останньому лицареві – кинджал, то нема сумніву хто переможе.

ПРО БЛОГИ, ЕКСПЕРТІВ ТА ТУСОВКУ

Коли пишеш блог, бачиш реакцію. У одному на півстоні відгуків на твої пости є щось нове, тому ти розвиваєшся, бо наступного разу чіткіше викладатимеш свої тези. Для політика блог – це спосіб розкрутки, для Сергія Лещенка і Мустафи Найєма - це також спосіб розкрути, про те це ще спосіб подати якісь деталі, якийсь дріб’язок, що не потрапив до повноцінного сюжету чи статті.

Є дві категорії блогів. Перший – це суто інформаційний, ти дізнався про щось і про це повідомив. Другий – аналітичний (філософський), наприклад: «Смерть Оксани Макар. Що далі?». Як правило, чистого жанру нема, завжди існує ухил або в одну, або в іншу сторону.

Мені здається, що саме філософи і повинні вести [останній тип] блогів, проте, на жаль, вони цього не роблять.

 [А тепер про експертів]. Ти приходиш на роботу і набуваєш контактів. Доходиш до того, що бачиш з ким тобі приємно працювати, а з ким – ні. Потім з ними пару разів зустрінешся по-людськи, база швидко формується.

Мілан Леліч. Чомусь у нас часто вимагають, щоб думки навіть самоочевидні підтвердив якийсь експерт, мовляв, ти простий журналіст, тому зателефонуй експерту, щоб він сказав те саме, а може, навіть і більш примітивно. А що вдієш? Він - експерт, у нього є звання.

Олександр Михельсон. Я би ще додав би, що все формується на найнижчому рівні. Якщо ти маєш якусь симпатію, якщо тобі хтось сказав щось поза диктофоном, то ти не маєш права це поширювати. От мені пригадалася історія з Костею Пастушенком, коли він побачив, як хтось до когось сідав в дорогущу машину і сфоткав це. До нього підійшов охоронець і запропонував віддати. Той пообіцяв вислати. Охоронець запропонувував дати зараз за 55 доларів. Костя відмовився. Я би відмовився теж…

Тусовка нічого не вирішує. Це просто спосіб обміну інформацією.  Аналітики -  це, як правило, колишні чи теперішні співробітики штабів. Сьогодні ти був прес-секретарем влади, а завтра - ти прес-секратар опозиції. Якщо ти знаєш, як працює апарат прийняття рішень, ти зможеш вичислити, припустимо, чи проходив цей документ через певне відомство. Політологи — це звичайні пропагандисти, які піднялися до висот. Теорії [політики] вони читають, тому що треба «задвигати» мудрі слова.

Приходячи до Верховної Ради, ти спочатку не йдеш допитувати депутатів, а йдеш «на курилку». Чекаєш, коли прийдуть такі динозаври, як він. Заходять депутати і говорять, що кому перепаде він певного законопроекту. Спочатку ти сидиш і слухаєш. Через рік ти починаєш сам розуміти, як треба ставити запитання. Ще через рік ти все розумієш без запитань. Все банально і грубо.

Мілан Леліч. Чому депутат Х кричить за якийсь законопроект? Тому що його брат має там-то і там-то якийсь завод і це зачіпає його інтереси. Грубо кажучи, воно все так виглядає.

Олександр Михельсон.  Головне - це поступово зрозуміти, хто проти кого. Якщо ти депутат, який хоче просунути законопроект, щоб заробляти на ньому мільярди, а він — депутат, який вже на цьому заробляє, то ти приходиш не до експерта, а йдеш до того, хто заробляє, і той тобі з неймовірною радістю розказує цю схему. І того, який за, також можна правильним питанням зачепити. Ти йому кажеш, що є дані, згідно з якими цей законопроект не буде настільки  дієвий, як це він розказує. Взагалі, запереченя — перша теза будь-якого інтерв’ю. Ти закидаєш тезу людині, яку вона заперечує, тоді вона відкриється. А якщо, ти закидаєш їй тезу, наяку вона згодна,то вона тобі нічого не скаже. Питання про те, що вона не згодна, вона мимоволі тобі розкаже все що треба. Приблизно так виглядає наша робота.

Мілан Леліч. У парламенті головний центр — це курилка.

Олексій Півторак за редакцією Івана Гісема для "Часопис.Процес" , 2012 рік