Національний університет “Києво-Могилянська Академія”
Факультет соціальних наук і соціальних технологій
Кафедра політології
Взаємозв’зок впливу політики на
журналістику на прикладах друкованих і
інтернет-ЗМІ, локалізованих в Києві
Курсова робота
з політології
студента 3 року навчання
Півторака Олексія Віталійовича
Науковий керівник:
старший викдадач кафедри політології
Совсун Інна Романівна
Київ – 2012
Зміст
Зміст............................................................................................................................................... 2
Вступ............................................................................................................................................ 3
Розділ 1. Теоретичні підходи до аналізу взаємодії журналістики та політики .......................6
1.1. Як досліджувати і нащо досліджувати ............................................................................. 6
1.2. Поняття пізнання, теорії і методу......................................................................................... 8
1. 3. Масова комунікація і підходи до її дослідження. Чи можуть вони допомогти чітко
визначити вплив журналістики на політику? ........................................................................10
1.4. Розуміння ролі і місця засобів масової інформації у П’єра Бурдьє ................................16
1. 4. 1. Чому поля політики і журналістики перетинаються ............................................... 18
1. 4. 2. Роль експертів в полі журналістики ............................................................................. 19
1. 4. 3. Журналістика як театр................................................................................................. 19
...................................................................................................................................................... 19
1.4. 4. Влада журналістики....................................................................................................... 21
1.5. Теорія розширення свідомості Мак-Люена........................................................................22
1. 6. Критика Жаном Бодріяром маркстистських підходів до медій ................................... 24
1.7. Методологічна база дослідження ...................................................................................... 28
Розділ 2. Взаємовідносини журналістики і політики в Україні ..........................................30
2. 1. Бурдьє по-українськи......................................................................................................... 30
Поле української журналістики і української політики. ..................................................... 30
Їх взаємовплив в Україні........................................................................................................... 30
2. 1. 1. Поле української журналістики ................................................................................. 30
2. 1. 2. Поле журналістики і поле політики. Як вони впливають одне на одне? ..................34
2. 1. 3. Чи дійсно українські ЗМІ повністю не допускають до висловлення думки позиції,
які не відповідають їх поглядам?............................................................................................ 38
2. 1. 4. Влада журналістики....................................................................................................... 38
2.2. Логіка журналістики.......................................................................................................... 39
Висновки.......................................................................................................................................43
Додатки...................................................................................................................................... 45
Додаток 1. Список питань для спрямованого інтерв’ю ......................................................... 45
Додаток 2. Гайд для проведення інтерв’ю............................................................................. 47
Додаток 3. Інтерв’ю із відомими журналістами і прес-секретарем партії “За Україну!” ...48
Додаток 3. 1. Інтерв’ю із Наталією Власенко, прес-секретеарем партії “За Україну!” ....48
Додаток 3. 2. Інтерв’ю з Володимиром Мостовим, редактором і засновником “Дзеркала
тижня”......................................................................................................................................... 55
Додаток 3. 3. Інтерв’ю із Міланом Лелічем, політичним журналістом ............................. 69
Додаток 3. 3. Групове інтерв’ю із Олександром Михельсоном, журналістом “Українського
тижня”, і політичним журналістом Міланом Лелічем. .......................................................... 74
Додаток 4. Розмова з Олександром Михельсоном(О.), Міланом Левічем(М.) і Максимом,
студентом-журналістом(Ж.) про те як робляться інтерв’ю з політиками. Рольова симуляція
інтерв’ю з деякими видними політиками .............................................................................. 87
Додаток 4. 1. Щастя.................................................................................................................... 87
Вступ
Роль мас медіа у реформуванні сучасного суспільства є однією з ключових для
забезпечення успіху трансформацій. Так, впливовий британський журнал Economist при
аналізові індексу демократії у різних країнах світу звертає значну увагу на різні аспекти
діяльності медіа при аналізі компоненту "громадянські свободи". Деякі дослідники
демократичного транзиту вказують на те, що роль мас медіа є важливою не тільки як
критерію рівня успіху реформ, але й як джерела інформації про самі зміни.
Водночас, при аналізі ролі ЗМІ у трансформаційних процесах дослідники переважно
звертають увагу на вплив мас медіа на політичне і суспільне життя. При цьому зміни
всередині медійного середовища рідше беруться до уваги. У даному дослідженні головна
увага зосереджена на взаємозалежності трансформацій у журналістському та політичному
середовищах.
Починаючи дослідження завжди є ризик займатися тим, що охарактеризував Володимир
Домонтович такими словами, характеризуючи діяльність свого героя Комахи: "Примітки
були прапором його наукових студій. Примітки виправдували сенс його розвідок.
Здавалось, він писав статті не для того, щоб розробити яку-небудь наукову проблему, а
тільки для того, щоб, деталізуючи, тішити себе накопиченням приміток."(7). У даному
досліджені здійснено спробу не переописати із позицій Бурдьє і Бодріяра дійсність, у якій
взаємодіє журналістика і політика, а визначити якою є вона, виходячи із теоретичних
знань про журналістику, набутих під час навчання в університеті.
Розуміння дійсності залежить від того, як її пояснювати. Значний прорив у розумінні
цих процесів у 20 столітті здійснив Мішель Фуко (24, С. 43), проте на роль
“роз'яснювачів” при трактуванні дійсності звертали увагу і інші філософи та дослідники.
Але є й об’єктивні фактори, які можуть пояснити дійсність. Таким є, зокрема, явище
впливу журналістики на політику, бо для теоретиків і для практиків журналістики і
політичної науки зрозуміло що воно існує. Його можна пояснювати тільки, і тільки через
теорію, і таке дослідження буде науково релевантним. Проте зважаючи на те, що суттєва
частина існуючих медійних теорій розвивалась на Заході, важливою є роль емпіричних
досліджень, котрі можуть пояснити відмінні від західних контексти краще за теоретичні
напрацювання дослідників. Безперечно, це не виключає посилання на наявні теоретичні
напрацювання, проте з критичним їх розглядом та визначенням міри того, наскільки вони
можуть пояснити сучасну українську політичну реальність.
4
Джерельною базою даного дослідження є праці П’єра Бурдьє про поля журналістики і
літератури, Жана Бодріяра, а також інтерв’ю, взяті автором у деяких відомих журналістів і
прес-секретарів політичних сил (Див. Додатки), які перебувають в полі і знають як
відбувається взаємодія політики і журналістики.
Актуальність і новизна дослідження полягає в тому, що в ньому висвітлено і
систематизовано через інсрументарій політичної науки проблему взаємодії журналістики
на політику, виходячи з теорій П’єра Бурдьє і Жана Бодріяра, за допомогою методу
експертного напівструктурованого інтерв’ю і анкетування журналістів методом "снігової
кулі".
Метою дослідження було встановити взаємодію журналістики і політики, виходячи із
теорій Жана Бодріяра і П’єра Бурдьє та емпіричних даних.
Об’єктом дослідження є розгляд впливу журналістів на політичне життя України на
прикладах експертного напівструктурованого інтерв’ю і анкетування деяких відомих
журналістів (Див. Додаток 3).
Предметом дослідження є бачення журналістами свого впливу на політику з
нормативного і позитивного аспектів у контексті їх впливу на політичне життя.
У ході дослідження було використано такі методи: спрямованого напівструктурованого
інтерв’ю (для опитування респондентів), порівняльний і нормативний (для опису й
інтерпретації отриманих даних).
Метод спрямованого інтерв’ю був вибраний оскільки респонденти були експертами і
видними політичними журналістами, тому від кожного з них було бажано отримати
якнайбільше специфічної інформації. Завдяки необов’язковості чіткої структури питань
вдалося присвятити час для отримання дійсно цікавої інформації, якою володіли експерти.
Завдяки нормативному і порівняльному методу вдалося встановити, що теорії Бурдьє і
Бодріяра відповідають лише до певної міри українським реаліям.
На початку дослідження перед нами стояли такі завдання:
1. Встановити, чим є засоби масової інформації у теоретичному ключі.
2. Встановити, як бачать українські журналісти свою роль у політиці.
3. Порівняти практику журналістської діяльності й особливості її впливу на політику
в Україні, виходячи з теоретичних праць П’єра Бурдьє і Жана Бодріяра.
Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку літератури і додатків.
Перший розділ називається "Теоретичні підходи до аналізу взаємодії журналістики та
політики". У ньому викладено основні методи медіадосліджень, а також описано
методологію проведення спрямованого експертного напівструктурованого інтерв’ю.
Другий розділ "Взаємовідносини журналістики і політики в Україні" присвячений
5
аналізові зібраних і поданих в додатках інтерв’ю, показано наскільки і як впливає поле
політичної журналістики на поле української політики.
6
Розділ 1. Теоретичні підходи до аналізу взаємодії журналістики
та політики
У даному розділі буде розглянуто ключові підходи до аналізу ролі і впливу засобів
масової інформації. Не виключено, що він здасться великою мірою повторенням всім
відомим підходів. Але у даній роботі він має велике значення, тому що без розгляду теорії
є неможливим будь-який аналіз наявної ситуації. Є книги про масову комунікацію, у всіх
них є вступні розділи, у яких йдеться про історію ідеї і сприйняття. У всіх них викладено
подібну інформацію. Вона повторюється. Який її сенс? Вона, ця інформація, має сенс лиш
тому, що в ній можна знайти ключ до розуміння, пізнати чим займалася наука до нашого
дослідження. І продовжити традицію, яка має сенс для існування світу. Рорті у статті
“Троцкий и дикие орхидеи” писав, що не має значення, що тобі цікаво, тому що це не
найважливіша в світі річ, займаючись лиш нею ти відкидаєш інші аспекти буття (науки),
ти насмілюєшся знайти в собі самому щось більше чим ти є сам, тому що не має значення
чи займатися універсальним чи частковим, невідомо, що головне (20), але книги і
теоретичні розділи допоможуть зрозуміти, чим займатися.
Отже, в першому розділі буде дане визначення поняттям теорії і методу, обґрунтовано їх
обмеження і визначено, чим вони корисні для системного пізнання і трактування явищ.
Також познайомимося із теоріями дослідження масової комунікації таких авторів як П’єр
Бурдьє, Маршал МакЛюен, Жан Бодріяр і Сергій Квіт (і обмеженнями структурних і
оглядових підходів до дослідження медіа в плані виявлення взаємовпливу політики на
журналістику і навпаки). Також буде розглянуто застосовність до життя цих теорій,
включаючи теорію "децентралізованого тоталітаризму" Жана Бодріяра і оглянемо види
насильства за Славоєм Жижеком. Також у цьому розділі буде визначено, чи відбивається
логіка медіа, викладена в Бодріяра, на політичній журналістиці в Україні. У другому
розділі порівняємо чи збігається логіка медіа із думками журналістів про свою роботу.
1. 1. Як досліджувати і нащо досліджувати
На початку дослідження складно мотивувати себе до роботи. Буває нерідко так, що
назбиравши матеріал пропадає інтерес до дослідження, тому що дослідник не бачить
7
сенсу. Приблизно так було і з даним дослідженням. Автор не розумів для чого його
робити, якщо воно нічого не змінить. Але згодом разом із книгою Грачова "“Политическая
коммуникация: теоретические концепции, модели, векторы развития" (8) автор дізнався
про праці кібернетика Норберта Вінера. Вони й мотивували автора до дослідження такими
словами, які були на той час важливу авторові, тому що підтверджували його думку про
те, що ніщо нічого не визначає, але не варто абсолютизувати. Автор зрозумів, що його
діяльність потрібна (не абсолютизуючи) для розвитку науки і гомеостазу (нормативне
поняття, яке означає сталість і поєднання зовнішнього впливу для постійного розвитку
системи (в тому числі й держави) (5), для забезпечення здорового розвитку системи
суспільства. Тому наведу вам деякі тези з його праць, які можуть, якщо прийняти їх,
надати сенс будь-якому дослідженню.
В кожній соціальній системі відбувається боротьба між групами, яка має потрійне
обмеження, яке робить її такою, що прагне розвитку: виключення менш вигідних засобів
взаємодії на користь більш вигідних; засоби зв’язку знаходяться в руках певної групи, яка
накладає на засоби свої інтереси; засоби зв’язку як спосіб прийти до політичної влади
приваблюють тих, хто хоче отримати цю владу (6, С. 244). Вінер надихає на дослідження
такими фразами про науку:
“Завдання науки в суспільстві полягає в тому, щоб дозволити нам гомеостатично
реагувати на вади мвайбунього. Але це не те майбутнє, яке ми можемо повністю
передбачити в рамках якогось дуже обмеженого моменту, а то, яке рухається впреред у
часі разом із прогресом нашого досвіду”(6, С. 271).
“Наука – ніжна рослина, яка не буде прихильна до садівника, який має звичку
витягувати його з коренями щоб подивитися чи правильно вона росте ”(6, С. 272)...
За Вінером наукове дослідження полягає в тому, щоб:
1. Встановити своїм методом невідоме на даний момент про способи використання
інформації, уникаючи спокуси використати її в умовах, які були встановлені поза
дослідженням. Звідси Вінер виводить, що не варто чекати моменту, коли варто чи не варто
робити дослідження і уникати використання результатів дослідження так, щоб воно несло
шкоду для системи.
2. Уникати претензії на безсторонність (нема нічого “необ’єктивнішого за претензію
на об'єктивність”). Мораль наукового інституту має контролюватися не тільки
8
інституціями, скільки розумінням кожним учасником наукового пошуку того, що знання є
достатньою метою і має достатньо інтуїції (яка з’являється як результат навчання) у
виборі ідей і методів, які просувають це знання (6, С. 270).
3. Учений-соціолог не може сприймати свої об’єкти з висоти вченості і всюдисущості,
тому, що соціологія в колбі не має прикладного значення. Кожен опис має таке саме
значення, як і постать дослідника, а дослідження політичних і економічних циклів
відбиваються на житті кожної людини в окремі періоди її життя. “Тепер є мало таких
политичніх філософів, які хотили б обмежити свої дослідження світом платонівських ідей.
Іншими словами? В сусільніх науках ми займаємося короткими статистичними рядамиі
не можемо бути впвненими, що значна частина тог що мі спостерігаємо не створена нами
самими. Ми надто добре ставимося до об'єктів своїх досліджень, щоби буті добрими
зондами.” Соціальні дослідження (статичні й динамічні) мають точність лише до певної
міри, що є їх вадою порівняно із природничими, але ними не можна нехтувати, так само як
і покладати надто великі надії на них. Треба так само відводити місце і описовим
дослідженням (6, С. 278).
1. 2. Поняття пізнання, теорії і методу
На перший погляд може здатися, що зайвим є розглядати поняття теорії, когнітивістики
і методу в курсовій роботі про вплив журналістики на політику. Але так не є по тій
простій причині, що цією частиною ми пояснюємо дуже багато проблем неспівпадіння
сприйняття соціальною наукою журналістики і журналістикою своєї ролі у суспільстві і
тих правил, яким вона підкоряється.
У праці “До логіки соціальних наук”(2) Адорно пише що суспільство — це
ірраціональне явище, яке не можна пояснити повністю в межах позитивної науки. Воно
включає в себе різного роду анклави (суспільні інститути, такі як сім’я). Вони є великою
мірою некапіталістичними й ірраціональними, але вони існуують і їх визнає всякий
раціоналізм. Їх покликання — самовідтворення структури суспільства. Ці структури-
анклави не можна розглядати як тоталітарні утворення, а як такі, які не існують поза всією
системою. Розгляд чого-небудь поза системою не можливий.
Про метод Адорно у цій же праці пише таке: “Соціально-наукове дослідженя завди
9
стоїть перед небезпекою: через любов до ясності втратити то, що хотіло б пізнати
...Указане соціологічне незнання велікою мірою означає розділення між суспільством і як
предметом і соціальними методами: тому суспільство і недосяжне для знання, яке через
любов до власної методології зраджує структури власного предмету.”
Що ж до методів, то вони повинні залежати , вважає Адорно, від предмету. Інакше,
відбувається викривлення картини світу. Прикладом цього є теорії пізнання, які не
відповідають правдивому стану справ (щоправда, поняття дискурсу як суб’єктивного
явища тут не Адорно упущено, тому і його опис можна вважати до певної міри
викривленим). Для позитивістів поняття проблеми передує вирішенню, а рішення можна
критикувати з поглядів теорії. Теорія уявляється як телос (початок і кінець) соціальної
науки, а не як її рушій.
Як же відбувається критика теорії? Вона відбувається як “іманентна критика”, тобто як
поступове обговорення і розвиток теоретичних аспектів. Але критика є інерційним і
тенденційним поступальним явищем.
Можливий ще інший варіант перегляду поглядів, який ґрунтується на відірваності від
концепцій, але такий варіант, як пише Адорно, приречений на непродуктивність, тому що
він науково нерелевантний і може бути підданий різним спекуляціям. Спекуляція не є
абсолютно поганим аспектом соціальної науки. Вона є просто її елементом. Спекуляція є
способом виставити на перше місце рішення, яке протиставляється, уже згаданому вище,
поняттю первинності проблеми в позитивістів. Критичний метод діалектики є найвищим
до чого дійшла діалектика. Критичний метод Поппера є, всього-на-всього, критикою
предмету, для дослідження в позитивізмі важливо, щоб предмет відповідав методам, як ми
вже дізналися вище. Критичний підхід, пише Адорно, не може вести ефективно науку
вперед, тому що він виступає і сам критикою критики. Тим не менше, якщо абсолютно
покінчити з критицизмом, то знову ж таки виникне в ньому потреба. Потреба ця виллється
у критику соціологічного об’єкта, тому що критична саморефлексія не повністю
відповідає пізнанню. Пізнання є вербалізованим. Воно потребує визначення понять. Тому
не можна випускати з уваги питання ідеології. Ідеологія не може бути трактована лише як
система поглядів групи, тому що вона корелюється і з особистісними судженнями і як
вважають Поппер і Адорно не можна позбавити науковця його суджень.
Дане дослідження теж буде мати судження автора, вона не буде повним, але тим не
менше, буде репрезентувати таку картину впливу журналістики на політику, яку вдалося
намалювати, виходячи із наявних теорій й емпіричних даних.
У вирішені проблем прийнято спиратися на власний досвід, тому що він є першою
інстанцією, від якої відштовхуються, займаючись якоюсь діяльністю. Автори статті
10
"Когнітивна теорія релігії" пишуть про те, що проблеми легко вирішуються через розгляд
схожих проблем (за аналогією). Вони можуть розв’язуватися таким методом, який
спочатку творить, а потім розв’язує її за аналогією (31, С. 188). Звідси стає зрозуміло, що
наукову проблему можна розв’язати, якщо порівняти її зі схожою, але простішою за
структурою із іншої галузі знань (проблему доцільності закупівлі медикаментів для
лікування кору закордоном при наявності таких же в Україні прирівняти до проблеми із
побудовою системи іригації в Херсоні, приводячи воду, наприклад, з Амазонки).
Метод авторами тої ж статті про когнітивну теорію релігії сприймають як
формулювання, яке допомагає людині, виходячи із її людських уявлень про світ сприймати
і пояснювати дійсність людиноподібно і когнітивно (31, С. 194).
Так само, дана стаття нам цінна тим що дає визначення релігійної комунікації. Згідно з
нею, релігійна комунікація — міжлюдський етично арбітрований обмін символами, на
рівні якого суб’єкти обмінюються повідомленнями напряму, а не через посередників у
вигляді божеств чи інших... Релігійна комунікація — означає, що суб’єкти спілкуються на
рівні якоїсь більшої системи (31, С. 189).
Давайте тепер розглянемо чим є масова комунікація, яка відбувається через ЗМІ.
1. 3. Масова комунікація і підходи до її дослідження. Чи можуть
вони допомогти чітко визначити вплив журналістики на
політику?
Є багато книг із масових комунікацій. Для могилянця найближчою є книга "Масові
комунікації" С. Квіта, яку можна завантажити з веб-сайту університету чи з його
особистого сайту. У науковому світі на теренах колишнього СРСР однією з найбільш
знаних є книга М. Н. Грачова “Политическая коммуникация: теоретические концепции,
модели, векторы развития”(8, С. 153). Її поважають за системне викладення інформації від
теоретичних підходів і історії масових комунікацій (перші розділи), що ми нижче
розглянемо на її прикладі, до інтернет-середовища як нового потенційного формувача
сприйняття життя (розділ 5, останній).
Масовими комунікаціями є всі види спілкування між тими хто творить інформацію, хто
її транслює (служить медіумом) і накладає на неї відбиток свого сприйняття і тими, хто її
отримує і певним чином на неї реагує чи не реагує. Останній – реципієнт (аудиторія) є
11
нормативно тим, кому інформація вироблена виробниками і передана медіумом
адресується (12, С. 23). Але, як ми побачимо згодом, в другому розділі не завжди
інформація адресується аудиторії. Вона може бути використана і для впливу на новинне
джерело (Див. 2. 1. 1.).
Згідно з Сергієм Квітом, в ключі політичної комунікації (визначення комунікації було
дане в 1 .1) засоби масової комунікації, медії, мас-медіа і засоби масової інформаці (ЗМІ) є
синонімічними поняттями(12, С. 11).
На нашу думку, такі дослідження масової комунікації не можуть повністю висвітлити
проблему взаємодії журналістики на політику, оскільки вони нехтують саме політичною
складовою масових комунікацій (це не в абсолютному смислі, але тим не менше їх
завданням є часто опис методології і займаються нормативними описами журналістської
роботи). Ще праці з масових комунікацій нехтують теоріями, які описують логіку медіа,
як-от Бодріяр, МакЛюен, Бурдьє, а для нашого дослідження, як і взагалі для політичної
науки, питання логіки процесів є дуже важливими. Доказом цього є те, що ми розглядаємо
теорію мультикультуралізму, теорію комунітаризму, теорію держаного управління і не
надто заглиблюємося у нормативні речі, а розглядаємо приклади. Я тут не абсолютизую,
але політологи більше вчать часто логіку проходження певного процесу, а не його
нормативні чи історичні складові.
Але теорію масових комунікацій варто розглянути, щоб зрозуміти яких помилок (з
точки зору політичної науки) допускаються дослідники "чистих мас-медіа". І розпочнемо
наш розгляд із книги Грачова.
М. Н. Грачов у книзі “Политическая коммуникация: теоретические концепции, модели,
векторы развития” (8, С. 182) починає розгляд призначення засобів масової комунікації із
цитат з письмових історичних пам’яток ХХІ століття до нашої ери, законів Хаммурапі й
послань єгипетських фараонів про те, що покликанням передачі інформації є передача
інформації про волю богів, яку транслюють своїми законами царі, або інтерпретують
жерці через релігійні тексти (8, С. 23).
Далі, згідно із Грачовим, політична комунікація розгорталася на Сході як міфологічні
концепції про природу влади і божественне походження законів, а отже нерушимість і
досконалість їх. В Європі думка про комунікаційну сутність політики розгорталася під
впливом Платона (який писав про те, що треба переглядати міфи, які вивчає молодь) і
Арістотеля (“Політика”, праця про природу влади, ідеал влади, покору їй і чесноти
правителів і громадян, виховання(2)). Потім про політику як комунікацію писали святий
Августин(1), Нікколо Макіавеллі, який писав про те, що мало який закон в сучасному
йому світі не звертається для легітимізації його до божого авторитету( С. 359–452.). Тобто
12
ці автори, та й інші періоду до Реформації перебували під впливом релігійної традиції і
зверталися до Бога при розгляді законотворчості, при розгляді питань, чи судових позовів.
Після Реформації і Просвітництва, коли провідне місце замість релігійної філософії посіла
природнича наука, відбувся перехід “механіцистських” поглядів на політичну теорію.
Відносини в державі, між державою і людиною стали розглядати як процес формальної
взаємодії між інститутами і громадянами (26), або як природою обумовлений порядок
взаємодії між тими ж учасниками (17).
Починаючи із першої половини ХХ масові комунікації стали розглядати у його
прикладному аспекті, так, наприклад, У 1927 році у книзі “Propaganda Technique in the
World War" (32) Гарольд Ласуелл досліджував масові комунікації як інструмент для
пропаганди під час війни. У даній книзі масові комунікації розглядалися як одностороння
діяльність, яку веде одна сторона з метою викликати потрібну реакцію тих, на кого
спрямована пропаганда.
У статті “Индивидуальный и общественный гомеостазис” (5, С. 128) і розділі своєї
“Кібернетики” під назвою “Информация, язык и общество” сприймає інформацію як
всеохопну діяльність, спрямовану на отримання, переробку і відтворення повідомлень, які
мають великий вплив, причому ні один учасник інформаційного “процесу” не має
переваги чи домінуючої ролі(6, С. 243).
В плані історії мас-медіа, розуміння теорії і перспектив ця книга є потрібною і
важливою. Її обмеженість починається тоді, коли виникне питання: "А чим зумовлена
саме така ситуація із масовою комунікацією?" Вона не зможе дати відповіді, тому що в ній
і не може бути цього, виходячи навіть із назви, не кажучи вже про зміст книги.
Якщо розгдядати "Масові комунікації" Сергія Квіта, то можна отримати інформацію
про підходи до дослідження медіа. Але в неї таке обмеження, що він ігнорує в даному
дослідження праці Бурдьє й Бодріяра, які пояснюють логіку масової комунікації в
політичному ключі (10, С. 54).
Але розгляньмо і це дослідження, тому що воно цінне іншими даними в ньому
підходами, які тут ми коротко викладемо.
Сергій Квіт (10), дослідник масової комунікації в нашому випадку, пише що поняття
“засоби масової комунікації” і “засоби масової інформації” є синонімчними. Ключовим у
цих поняттях є саме “засоби”(медії). Вони ним пояснюються як те за допомогою чого
відбувається колообіг інформації. Засоби ці служать різним групам інтересу (10, С. 13), чи
як ми розуміємо із визначення “чистої журналістики” не служать нікому, а лише є
ремеслом з висвітлення значущих поточних подій (різні журналістські стандарти). Як би
там не було, медії мають 4 складові: людей, об’єднаних в групи, технологію, культурні
13
обставини і потреби суспільства. Квіт пише, що пояснити структуру медіа просто і
всеохопно можна за допомогою підходу Гарольда Лассвела. “Універсальна модель
структури масових комунікацій була запропонована Г. Лассвеллом. Він вважав, що
описати акт комунікації допоможуть відповіді на такі п'ять запитань: хто є комунікатором?
що він повідомляє? за допомогою якого каналу? Кому? З яким ефектом? Ha першому місці
розташовані ті, хто створюють інформаційне повідомлення. Їх названо професійними
комунікаторами, до яких, окрім журналістів, можна віднести редакторів, менеджерів та
власників медій.”(10, С. 15).
Досліджувати засоби масової комунікації і засоби її можна різними способами. Ці
способи можуть відрізнятися аспектами структури, функцій, акцентів, які надає дослідник
певним моментам. Так Бурдьє (18), наприклад, звертається до поняття поля і ринку і з
таких позицій описує медіа, а Бодріяр говорить про поняття симуклякрування через медіа
і описує їх як спосіб творення псевдоподій(18, С. 62).
Підходи Сергій Квіт як дослідник медіа виділяє такі:
Контент-аналіз, який “використовується для того, щоб виявити наявність, відсутність
чи кількість певних медіаповідомлень, котрі, за припущенням, сприяють певним впливам.
За допомогою контен-аналізу можна скласти профіль змісту медіапродукції (смислових
одиниць медіатексту, що стійко повторюються), здатної зумовлювати асоціальні чи
просоціальні медіавпливи. Для доказів існування певного впливу як такого контент-аналіз
необхідно використовувати у поєднанні з іншими методами...
Мета-аналіз застосовується для систематизованої інтеграції наявних даних багатьох
емпіричних досліджень, об'єднаних спільною темою. Для створення “загальної картини”
застосовуються статистичні методи. Оскільки процедури мета-аналізу науково
обґрунтовані й вичерпні, правильно проведений мета-аналіз може дати аналітичне
витлумачення різних соціально-культурних явищ і процесів. Така інформація потім може
використовуватися у поєднанні з традиційними оглядами наукової літератури для
глибшого розуміння впливу ЗMK на суспільство.
Статистичні методи. Найбільш застосовуваним статистичним інструментом у цій
галузі можна вважати індуктивну статистику. Така статистика припускає, що окремі
представники населення, відібрані за допомогою простої вибірки, мають ті самі
характеристики, що й загальна (генеральна) сукупність населення, з якої сформована
вибірка. Тому результати опитування відібраних представників можуть бути, з певними
застереженнями, узагальнені стосовно генеральної сукупності в цілому. Статистичні
методи, засновані на законах математичної імовірності з урахуванням чинника
випадковості. Тому похибки, зумовлені чинником випадковості, враховуються під час
14
остаточних узагальнень результатів опитування.” (10, С. 24)
Так само існують і вимоги до структури медіадосліджень, але вони стосуються
оформлення (10, С. 27) і використання теорій. Щодо останніх, то вони, за Квітом є такого
спрямування:
1. Дослідження виборчої комунікації (Лазарсфельд і його теоря про людей, які
служать інтрепретаторами й посередниками між подією і електоратом)
2. Подібною є теорія масових комунікацій як пропаганди (Ласвелл і його праці про
пропаганду в часи Другої світової війни). Ласвелл ще був піонером контент-аналізу,
дослідником політичних лідерів з позицій фрейдової теорії (10, С. 37).
3. Теорії розуміння мас-медіа (для Квіта це МакЛюен і його праця “Розуміння медіа”).
4. Теорія Д. Мак-Квейла, яка вказує на важливість медій як соціального інституту,
який треба досліджувати і знати особливості функціонування. За Мак-Квейлом мас-медії:
“• сприяють зростанню і змінам в індустрії управління персоналом, продукуванню
товарів і послуг, пожвавленню зв'язків упромисловості; вміщують інституцію самі в собі,
розвиваючи власні правила і норми, які пов'язують цю інституцію з іншими соціальними
інституціями;
• є владним ресурсом - у значенні контролю, управління та інновацій у суспільстві, який
може бути замінником для сили та інших ресурсів;
• виступають ареною, де здійснюється публічне, національне та міжнародне життя;
• часто виступають місцем розвитку культури, в сенсі мистецтва і символічних форм,
також звичаїв, мод, стилів життя і норм;
• стали головним джерелом визначень і представлень соціальної реальності для
індивідуумів, груп і суспільств; вони виражають цінності та нормативні рішення,
нерозривно перемішані з новинами та розвагами.” (10, С. 39).
За Д. Мак-Квейлом є чотири види теорії масової комунікації:
1. Соціологічна теорія, яка вивчає природу, способи діяльності та впливи масової
комунікації. Вона намагається систематизувати і з'ясувати об'єктивний погляд і свідчення
про медії, часто ґрунтується на інших галузях знання.
2. Нормативна теорія (як відгалуження соціальної філософії), яка більше опікується
питанням, як медії можуть діяти, якщо певні соціальні цінності будуть визначені і
реалізовані, і, звичайно, природою цих соціаль них вартостей. Цей різновид теорії
важливий, оскільки він не виступає гравцем (нікого не представляє) у конфігурації
медіаінституцій і справляє відчутний вплив на очікування від медій, які має публіка та
інші соціальні агенти й актори(10, С. 40).
3. Медіапрактики, можуть бути теорією роботи, оскільки пропонують настанови для
15
діяльності медій: як певні речі можуть реалізовуватися згідно з абстрактними принципами
соціальної теорії, а також як важливі результати можуть бути досягнені.
4. Теорія здорового глузду, яка грунтується на тому, що дослідники аналізують медії,
виходячи з власного досвіду і нормативних уявлень, вона “відсилає нас до знань та ідей,
що кожен з нас має, які пов'язані із загальним досвідом авдиторії.”(10, С. 40)
Квіт пише, що “кожний читач газети чи телеглядач має власні теорії про медіа у
питанні, що це, чому це добре, наскільки це придатне для щоденного життя, як це повинно
бути прочитане і як пов'язується з іншими аспектами соціального життя. Більшість людей
детально розробляють асоціації та ідеї цього різновиду теорії, що дає їм змогу діяти
послідовно і прийнятно в стосунках з медіа. Теорії здорового глузду зазвичай не
артикулюються, однак на них ґрунтується багато базових визначень, що таке медіа і як
вони відрізняються один від одного.”
5. Теорії модернізації. Згідно з ними медіа комунікація приводить до дифузії
інновацій.
6. Теорії використання, які досліджують як використовують медії людей і як люди
використовують медіа.
7. Теорія відчуття чи технологічного детермінізму, згідно з якою медії впливають на
людей не стільки змістом, скільки формою. Як приклад, після телевізора сформувалося
некритичне сприйняття реальності у вигляді шоу, а газети і романи сформували бачення
світу як непервної оповіді, тоді як автомобілі як спосіб передачі інформації змінили
відчуття простору і вигляд міста.
8. Теорія конструювання реальності(10, С. 31).
9. Теорія культивації. Яка каже, що люди втягуються в соціальне оточення і чим
більше людина дивиться телевізор, тим більше її сприйняття світу наближається до того,
яким способом його показують.
10. Теорія розриву у знаннях. Вона доводить, що люди з більшим рівнем знань швидше
набувають нових(10, С. 32).
11. Теорія спіралей мовчання. Відповідно до неї той, хто не знаходить свою думку в
медіа не висловлює її.
12. Теорія соціального навчання пояснює, що люди приймають із телебачення способи
поведінки, зокрема й насильницькі.
13. Теорія фреймінгу. Зміст медій визначає як люди будуть сприймати реальність.
14. Ефект третьої особи твердить те, що людина схильна переоцінювати вплив медій
на інших і недооцінювати вплив медій на себе(10, С. 34).
Квіт пов’язує питання теорії масової комунікації з аспектами того як обслуговують
16
аудиторію, які процеси відбуваються між власниками ЗМІ й журналістами і їх аудиторією,
з питаннями пропаганди і маніпуляції, взаємодії й участі в процесах спілкування, а також
зв’язки, які виникають між усіма учасниками комунікації в інформаційному суспільстві...
Також Дослідження Квіта цікаве для дослідження історії української журналістики в
1990-2000-ні роки, але до розгляду цього питання ми перейдемо у другому розділі.
Зараз виглядає логічним, що треба розглянути ті піходи, які упустили Квіт і Грачов, але
які є важливими для нашого дослідження в контексті логіки мас-медіа. Прешим, думаю,
логічно буде розглянути автора, котрий займався питаннями дослідження полів ЗМІ,
науки, літератури, політики і вивів у них багато схожих рис — П’єра Бурдьє.
1.4. Розуміння ролі і місця засобів масової інформації у
П’єра Бурдьє
Спочатку наведу поняття поля в Бурдьє. Воно ним сприймається як відносно однорідне
середовище, яке вміщує в себе всіх учасників певної сфери діяльності у суспільстві
(література, політика, журналістика, наука) (19).
Одним з полів є поле журналістики, ще одним є поле політики. На розгляді взаємодії
цих двох полів буде частково будуватися останній розділ даного дослідження. Тому, тут
варто з’ясувати чим є ці поля, щоб потім не відволікатися на пояснення понять, а просто
застосовувати їх до української реальності.
Засоби масової інформації можуть мати вплив на життя. Для П’єра Бурдьє таке
твердження є саме собою зрозумілим. Він пише у книзі “Про телебачення” (18), що воно
могло б стати інструментом прямої демократії (18, С. 24). Але воно поки що не є таким,
тому що зображення й інформація з тих чи інших причин спотворюється, а інформація і
програми не несуть змін для сприйнятя людей..
Причини є такі:
1. ЗМІ не показує аудиторії науковців чи громадських активістів, щоб ті доносили свої
ідеї, тому що існує політичне й економічне замовлення на інформацію, крім того
журналісти самі самі себе обмежують у темах для розмови (займаються самоцензурою)
(18, С. 29). Механізмом цензури є символічна агресія (агресія, яка здійснюється на
журналістів і аудиторію, при умові що ті і ті погоджуються із фактом її існування).
17
Символічна агресія проявляється у відборі тем і структурі програм на засобів масової
інформації.
2. Відбір провокує поділ людей на тих, хто може сприймати серйозну інформацію і
задовольнятися широкими ЗМІ.
3. Журналісти само займаються тим, що відбирають і драматизують банальну
інформацію, яку показують аудиторії і цим конструюють її реальність (18, С. 32-35). Між
ними має, в ідеалі, існувати конкуренція, але її не видно судячи з того як легко вони
переходять із одного ЗМІ до іншого. Тому конкуренція існує лише на рівні засобу масової
інформації і є боротьбою за рейтинг, аудиторію і привабливість для тих хто дає гроші (18,
С. 37).
4. Погоня за рейтингом вимагає швидкого реагування на події, а це, в свою чергу,
знижує якість інформації, тому що нема часу на її осмислення і новини стають
банальними(18, С. 45).
5. Щодо баналізації, то вона, за Бурдьє, є ознакою впливового ЗМІ. Впливові ЗМІ
піднімають лиш ті теми , які не викличуть шуму і розбіжностей у сприйняті аудиторії(С.
62). Новини, подані так, просто повідомляють відомі речі і не міняють “ментальних
структур” аудиторії. Суперечити можуть хіба що науковці, які формують нові ментальні
структури і здійснюють символічні революції, але вони не мають доступу до аудиторії,
тому будь-який журналіст-телеведучий може стати провідником цінностей(18, С. 63).
6. Телебаченя є засобом, за допомогою якого можна повідомити необхідну
інформацію світові. Але ця інформація має бути подана, як вважає П’єр Бурдьє, у певній
формі, яку найлегше сприймати. Телебачення, як чекали соціологи, мало сформувати
“масифікацію” поглядів людини, змінити її бачення світу. Але вийшло інакше:
телебачення змінило тих, хто на ньому працює і змінило спосіб роботи всіх, хто має
відношення до виробництва культури і науки. Яким чином? Стало важче донести до
аудиторії результати відкриття, тому що воно не цікаве телебаченню, яке женеться за
простою інформацією і не дає однакових можливостей висвітлення для мало цікавих йому
галузей (18, С. 60).
7. Сфера журналістики є ринком, тому що в ній є боротьба за аудиторію: журналісти
шукають такі теми і способи подання, які би були цікаві глядачам.
8. Журналісти вибирають і показують лиш то, що їм цікаво, або вони думають що воно
цікаво публіці (18, С. 65).
9. Політика, яку показують ЗМІ, стала демагогією (18, С. 65). Політики знають до якої
публіки як треба звертатися, знають які смаки має публіка (18, С. 66). Такий спосіб
ведення політики для Бурдьє є недемократичним (Там же).
18
Пануючим завжди стає найбільш доступний засіб масової інформаці
(газети→телебачення→інтернет) (18, С. 67). Поле журналістики є під впливом поля
економічного, так як перше прагне популярності й високих рейтингів (18, С. 73). У свою
чергу кожне поле виробництва культурної продукції залежне від поля журналістики(18, С.
76), тому що для кожного поля важливо, щоб про його здобутки дізналося якнайбільше
людей (добрим істориком вважають того історика, про якого інші історики кажуть що він
добрий історик. Історик, якого запрошують на телебачення має можливість сказати і бути
почутим(18, С. 77)). Що є дуже складним коли поле журналістики визначає тих, кого
висвітлювати для публіки(18, С. 79).
1. 4. 1. Чому поля політики і журналістики перетинаються
Політика і журналістика є взаємозалежними, їх поля перетинаються (18, С. 102). Вони
перетинаються тому, що залежні від ринку і “плебісциту”. Журналістське поле має більшу
владу, тому що доносить до мас про ситацію в полі політики. Як наслідок, політичне поле
стає залежним від мас (Там же.). Щодо останнього твердження, то як казав в інтерв’ю, яке
є в додатках до роботи Олександр Міхельсон, політичний журналіст із 10-річним стажем, і
ми побачимо нижче в останньому розділі, що в українських реаліях журналістика має на
політику вплив як “інструмент впливу політика на політика”, а виборці тут просто
сприймаються як спостерігачі вистави.
1. 4. 2. Роль експертів в полі журналістики
Нема сенсу писати після слова “поле”, що питання буде розглянутим, виходячи із
спадку П’єра Бурдьє. Роль і місце науковців у полі журналістики змінювалося у різні часи.
Так, наприклад академічна кар’єра Раймона Арона одного разу була під загрозою лише
через те, що він паралельно працював кореспондентом газети “Фігаро” (18, С. 77).
Сьогодні ж для науковця, як вважає Бурдьє, важливим і престижним є бути в полі зору
журналістики, тому що будучи у цьому полі він може впливати на сприйняття подій,
19
формування ставлення публіки до його колег (18, С. 80).
Але має існувати певна “вежа із слонової кістки”, де б науковці могли спокійно
займатися наукою і не перейматися питаннями успіху серед публіки (18, С. 86).
Науковцеві не пасує думати про успіх в публіки, а навпаки — орієнтуватися на собі рівних
людей, які сприймають його слова критично (Там же). Звідси, за Бурдьє, науковці прагнуть
попасти в поле журналістики, але, як ми побачимо згодом, поле не всіх їх хоче прийняти з
причини, наприклад, що науковець не вміє доступно пояснювати.
1. 4. 3. Журналістика як театр
Із питання про експертів важливим аспектом є проблема розподілу ефірного часу,
порядку ведення телепередач і надання слова гостям студії.
Бурдьє пише, що теледебати є закритим світом. Щось таке ми можемо побачити і в
українських дебатах, куди з передачі в передачу і з каналу на канал ходять одні й ті ж
люди.
"Насправді, світ постійно запрошених на телебачення – це замкнуте коло, де всі один
одного знають, що функціонує відповідно до логіки постійної взаємної підтримки." Ці
гості студії звикли один до одного і їхні суперечки мають формальний характер, часто
схожий на постановку вистави.
Дебати мають вигляд того, що суперечки відбуваються дійсно. Але насправді, вважає
Бурдьє, дебати є маніпуляцією на кількох рівнях, яка проводиться ведучим.
1. Ведучий встановлює регламент, вирішує кому скільки виділяти часу: "...ведучий
встановлює правила гри. Правила, що змінюються, залежно від того, з ким він має справу:
з якимось посполитим членом профспілки, чи з паном Пейреффітом (Peyreffit) із
Французької Академії (Académie Française). Він вирішує, кому давати слово, він
розподіляє знаки уваги. Деякі соціологи спробували виділити імпліцитну, невербальну
складову вербальної комунікації: ми стільки ж говоримо за допомогою поглядів,
мовчання, жестів, міміки, руху очей, скільки й словами. А також за допомогою інтонації й
под. Таким чином, ми повідомляємо набагато більше, ніж можемо проконтролювати (це
повинно було б стурбувати шанувальників дзеркала Нарциса). Навіть у випадку мови як
такої існує чимало рівнів вираження – якщо фонологічний рівень перебуває під
контролем, то синтаксичний з-під нього виходить, і под.
20
2. Ведучий має владу в студії і послуговується нею на рівні побудови речень і вживання
певних слів. Коли журналіст каже: "Дякую", - то це приблизно означає, - "Крапка, давайте
перейдемо до іншої теми." Він маніпулює цими прийомами, як вважає Бурдьє, швидше
несвідомо, виходячи із власного світогляду. Наприклад він може відчувати трепет перед
експертами і надмірно приділяти їм увагу під час програми і в той час не допускати до
слова людей, які можуть сказати по суті справи.
3. В журналістиці "існують негласні правила такої гри, оскільки кожен із соціальних
універсумів, що породжують мову, має свою структуру і визначає, що може бути сказано, а
що ні. Перша імпліцитна установка такої мовної гри – це демократична дискусія, яка
постає, як бій на ринзі: у ній повинен бути герой, лиходій, сутичка між ними… Але в той
же час не всі удари є дозволеними. Потрібно, щоб вони вписувалися в логіку формальної
вченої мови."
4. "А от інша особливість простору телестудій: змова між професіоналами, про що я
щойно говорив. Професіонали вважають «гарними клієнтами» тих, кого я назвав fastthinker’
ами, фахівцями одноразової думки. Це люди, яких можна запрошувати, про них
заздалегідь відомо, що вони не створять проблем і будуть добре поводитися в студії, до
того ж, вони вміють говорити легко й вільно. З одного боку, існує універсум гарних
клієнтів, що почувають себе на телебаченні, як риби у воді, з иншого боку перебувають ті,
хто почуває себе там як риби, витягнуті з води.
5. "І, нарешті, останній аспект, якого ми не бачимо, – це підсвідомість ведучих. Навіть
маючи справу з добре до мене налаштованими журналістами, мені дуже часто доводилося
починати всі мої запитання з переформулювання запитання. Журналісти через свої
окуляри, окуляри своїх категорій ставлять запитання, що не мають жодного сенсу.
Наприклад, коли йдеться про так звані проблеми міських околиць, у них в голові
формуються хибні уявлення, про які я говорив. Тому перш, ніж приступити до відповіді,
доводиться делікатно уточнювати: «ваше запитання, звичайно, цікаве, але як мені
видається, існує инше більш важливе...». Якщо не бути до цього готовим, можна шукати
відповіді на запитання, які немає сенсу навіть ставити."
1.4. 4. Влада журналістики
Явище “влади журналістики” Бурдьє розглядає в ключі того як вона впливає (будучи під
21
впливом ринкових взаємин) змінює відносини в інших полях і їх сприйняття одних полів
іншими. Бурдьє пише, що ці зміни не можна порівняти зі змінами у сприйнятті будь чого,
навіть порівняно із винаходом друкарського верстату, включно до зміни розуміння поняття
“культура”.
Влада журналістики полягає в тому, як ми вже писали, що вона формує сприйняття
подій, а у поєднанні із економічним чинником(впливає на працівників ЗМІ) і під впливом
символічної влади політики визначає сприйняття людьми дійсності. Поле журналістики,
як і інші поля(19) діє за своєю логікою. Цій логіці притаманний взаємний вплив учасників
поля один на одного, у напрямку до підпорядкування владі рейтингу, вимог споживачів і
ринку (“Молоді журналісти без стабільного становища, навпаки, більш схильні
протиставляти принципи і цінності своєї «професії» більш реалістичним та цинічним
вимогам своїх старших колег”).
Дуже важливим аспектом поля журналістики є його влада визначати хто на
сьогоднішній день є авторитетом, а кого варто відкинути. Бурдьє писав: “Воно сприяє
орієнтації продукції в цілому на збереження існуючих цінностей, як про це свідчить,
наприклад, той факт, що періодичні рейтинґи, за допомогою яких інтелектуали-
журналісти намагаються нав’язати иншим своє бачення поля (за логікою «надання
взаємних послуг» заручитися визнанням собі подібних) розміщують в одному ряду
авторів культурної продукції нетривалого зберігання, доля яких – протриматися за їх
допомогою декілька тижнів у списку бестселерів, і визнаних авторів, які одночасно є
«незаперечними величинами», що засвідчують хороший смак тих, хто їх обирає, та
авторами-класиками довготривалих бестселерів.” Тобто “...хоча ефективність механізмів,
притаманних полю журналістики, виявляється в результаті діяльности окремих
індивідумів, інтенсивність і спрямованість цих механізмів, а також ефектів, які
спричиняють в инших полях, визначається характерною для них структурою.”
Тим не менше у “Невеликому нормативному постскриптумі” Бурдьє пропонує свій
варіант виходу із кризи який полягає в наданні представникам всіх полів, які творять
культуру рівного висвітлення результатів їх діяльності, а також рівного доступу до
універсального: “Розкрити прихований тиск, жертвами якого стають журналісти, які, в
свою чергу, поширюють його на инших виробників культурної продукції, не означає – чи
варто нагадати про це? – викриття відповідальних осіб і бойкотування винних. Це спроба
надати їм можливість через усвідомлення проблеми звільнити себе з-під влади цих
механізмів, а також запропонувати можливу програму організації взаємодії між
художниками, письменниками, вчителями і журналістами, наділеними майже
монопольними інструментами масового поширення інформації. Лише подібна співпраця
22
дасть змогу проводити ефективну роботу щодо поширення найбільш універсальних
досягнень різного роду досліджень, а також почасти щодо практичної універсалізації умов
доступу до універсального. ”
Варто сказати, що описана Бурдьє ситуація в ЗМІ є результатом наявних на той час
засобів виробництва інформаційного продукту. Так само і всі описи поля журналістики в
Бурдьє зумовлені масовим споживанням продуктів журналістики на даному рівні
можливостей споживання. Так само й зрозуміло, що не могла б виниктути ситуація із
проблемою врегулювання ролі телебачення і ведучого його, якби не виникло телебчення і
не було на ток-шоу попиту в політики. Тому зараз варто розглянути теорію Мак-Люена,
щоб вияснити які ж фактори спричинили наявну ситуацію в журналістиці і який вплив
мали медіа на розвиток цивілізації загалом. До того ж Мак-Люен нам буде важливим у
наступному підрозділі коли ми будемо розглядати теорію Жана Бодріяра в ключі
важливості впливу на політику неполітичної журналістики через уявлення про громадську
думку.
1.5. Теорія розширення свідомості Мак-Люена
У 1964 році канадським науковцем-марксистом була опублікована праця "Розуміння
медіа". Теорію розуміння медіа, яку він виклав у даній книзі, назвали "Теорія розширення
відчуття", або «Теорія технологічного детермінізму».Як пише Сергій Квіт, M. Мак-Люен
розглядав медії як розширення людських відчуттів. Ha його думку, головні впливи медій
зумовлені формою більше, ніж змістом. Мак-Люен стверджував, що засіб комунікації сам
є повідомленням, розрізняв «гарячі» і «холодні» медії. Перші розширюють одне чуття до
ступеня високої визначеності, тобто наповненості даними. Це радіо, телебачення, книга. Їх
вирізняє низький ступінь участі авдиторії(10, С. 51).
Холодні медії характеризуються високим ступенем участі споживачів, або ж особистим
добудовуванням того, чого їм бракує. Ці засоби лише надають авдиторії форму і для свого
функціонування вимагають великого особистого внеску (телефон). Коли медіюм
перегрівається, він видозмінюється в інший медіюм. Холодні медії - це технології племені
(втягують людину), відповідно гарячі є технологіями цивілізації (виключають) (Там же).
Виходячи із концепції “гарячих” і “холодних” ЗМІ Мак-Люеном виведено опис того як
під їх впливом формується сприйняття світу в процесі навчання. Коли у світі існували
23
лише холодні, то навчання відбувалося через призму такого собі внутрішнього цензора,
який походив із психоаналітичного розуміння навчання. Цей цензор працював як гальмо
для просочування нових знань і огорожа для моральних цінностей людини. Після
виникнення гарячих роль цензора для людини займає гарячий засіб масової інформації(13,
С. 32).
В епоху електрики відбувається повернення до міфу(моментального усвідомлення
великого процесу становлення чогось). Людина живе міфічно, але продовжує жити
однобоко.
Світ електрики дозволяє породжувати і знімати напругу навколо певних(гострих)
питань шляхом нагнітання навколо них обстановки, або шляхом перенесення напруги із
одних проблем на інші для збереження рівноваги. Це відбувається завдяки конкуренції
серед ЗМІ (13,С. 37).
Кожен винахід ставить під загрозу існування системи(13, С. 286). Він провокує
розширення людини назовні. Розширення означає, що людина вростає у новий винахід і
не мислить більше без нього своє життя(13, С. 195). Відповідно, кожна нова ідея несе
загрозу наявному у будь-який час стану речей. Ні одна новація не може ввійти у світ, де
існує великий бізнес, за винятком випадку, коли вона прорветься туди зовні(13, С. 297).
До цього можна ставитися скептично, але Мак-Люен дає вичерпний виклад розширень
тіла і їх вплив на сприйняття світу в ході історії.
Тіло людини розширювалося, наприклад, в транспорт: кінь, колесо, хомут для коня,
паровий двигун, залізниця, велосипед, двигун внутрішнього згоряння, автомобіль, авіація
— винаходи, які змінили світ. Вони дозволили інформації швидше рухатися і змінили
побут. Вони виникали як засіб розкоші, потім переходили в сферу побуту, а після цього
витісняються у сферу екзотики. Наприклад, коня не можна більше вважати важливим
засобом пересування, він сприймається як диковинка. Тим не менше, він відіграв дуже
важливу роль у просуванні цивілізації. Через ефективність коня у війні виникла феодальна
система Карла Великого, яка мала поштовхом, як вважає Мак-Люен, потребу колективно
забезпечувати і споряджати важкого кінного лицаря(13, С. 240). Це саме можна сказати і
про автомобіль — через його ефективність виникли автомагістралі, які змінили
призначення багатьох кілометрів сільських чи лісових угдь і розширили місто на
передмістя, викликали загазованість атмосфери. І тепер, як пише Мак-Люен, без оболонки
міста людина відчуває себе беззахисною. Автомобіль, як колись кінний лицар, витісняє
пішохода з вулиці, яка міняється під потреби нової техніки(13, С. 245)...
Інформаційне розширення людини відбувається від винайдення Ґуттенбергом
друкарської машинки, телеграфу, фонографу, радіо, коміксів, кінематографа і
24
телебачення(а сьогодні можна уже, це напевно перенести й на інтернет, тому що він міняє
спосіб життя і спосіб отримання інформації про світ).
Кожен винахід ставить під загрозу існування системи(13, С. 286). Він провокує
розширення людини назовні. Розширення означає, що людина вростає у новий винахід і
не мислить більше без нього своє життя(13, С. 195). Відповідно, кожна нова ідея несе
загрозу наявному у будь-який час стану речей. Ні одна новація не може ввійти у світ, де
існує великий бізнес, за винятком випадку, коли вона прорветься туди зовні(13, С. 297).
До цього можна ставитися скептично, але Мак-Люен дає вичерпний виклад розширень
тіла ’ сприйняття світу в ході історії.
Для Бодріяра із Мак-Люена є важливою теза про мадіюм як спосіб насадження
здійснення символічно насильства, якщо повідомлення належним чином закодоване. Які
наслідки цього у Бодріяра дивіться нижче.
1. 6. Критика Жаном Бодріяром маркстистських підходів до
медій
Для Жана Бодріяра все, що твориться зі штучних матеріалів штучним чином і не має
аналогу в природі є симулякром. Симулякр є фікція і абстракція, яка заволоділа розумом
людей і визначає їх життя, вони його сприймають як фактор, який може насправді мати
вплив на їхнє життя. Симулякризація може бути способом керування людьми (масами).
Таким симулякром можна вважати телевізійну картинку, коли хтось подає красиве
зображення, яке має на меті викликати в людини певні емоції. Симулякри є інструментом
символічного насильства.
Прикладом такого симулякру можна вважати героїню фільму "Sim1" про технологічно
створену акторку, яку за допомогою комп’ютерів поректували в фільм і вона "грала" із
відомими акторами, а ніхто з них не сумнівався у її справжності, хоч ніколи й не бачив. З
українських реалій симулякрами можна вважати панорамні зображення мітингів(навіть
Помаранчевої революції), які мають на меті показати, що в мітингу бере участь багато
людей(20). Такою можна вважати і логіку всіх медіа, про що ми й опишемо нижче.
На сторінках книги “До критики політекономії знака" Жан Бодріяр у розділі “Реквієм за
медіа” говорить про те, що марксистська критика медій, так як це робив Мак-Люен, не
може запропонувати нічого для аналізу медіавідносин (4). Він пише, що марксистські
інтелектуали на зразок Ерценсбергера і МакЛюена сприймають медії як маніпулятивну
25
машину, яку можна використати для підняття масової революційної свідомості. Така
проблема спричиняє те, що інтелектуали не можуть запропонувати ніяку систему аналізу
опису крім постійного переопису із позиціїї “буття визначає свідомість”, але не можуть
отримати владу, так як, за словами Ерценсбергера, якого аналізує Бодріяр, їм заважає їх
дрібнобуржуазне походження. Звідси випливає, що панівні класи мають настільки
сильний вплив на думки через їх символічну владу і контроль засобів виробництва у всіх
сферах (зокрема і в сфері медій) (5, С. 234).
Для марксистів є важливим розгляд призначення медій як механізму підтримки
демократичного діалогу. Що ж до фактів зміни контролю над медіями, то тут риторика
обмежується лиш метафізикою революції. Тут їм можна заперечити таке: для чого їм
отримувати контроль над медіа, якщо медії самі реалізують соціалізм своєю діяльністю.
Але не варто надавати медіям значення свідомої трансляції ідеології, так як вони, за
Бодріяром, всього на всього передають відносини в межах панівної ідеології. Бодріяр
називає медії не “демонастраторами, а ефекторами” ідеології, тобто передавачами її. Медії
не є ні революційними ні нейтральними, тому що на них накладаються сучасні відносини
суспільства і форми сприйняття реальності. Ідеологія не існує як дискурс правлячого
класу до тих пір, поки не буде передана за допомогою медій(5, С. 236). Ідеологія —
результат не роздрібної вартості, вона є дією роздрібної вартості. Таким чином, для
перетворення медій на засоби комунікації і просування ідеології в термінах театру участі
необхідно міняти сприйняття медій, тому що феномен сприйняття не технічний, а швидше
соціальний(5, С. 242).
За Бодріяром, медії можуть впливати на роздуття події, як це було весною 1968 року в
Франції. Тоді, на думку Бодріяра, засоби масової інформації взяли на себе функцію
творення події, яка не була нічим іншим як способом соціального контролю (5, С. 243).
Тоді медії навіяли події універсальну абстрактність, яка зламала її хід. Це, напевно,
сталося тому що представники медій самі були зацікавлені у висвітленні даної події.
Бурдьє вважає що якби вони діяли в межах поля якоїсь ідеології, то подія би була “хитрим
чином відкинута, оформлена у вигляді знаків і цим позбавлена смислу”(5, С. 244),
простіше — пояснена ідеологічно. Тоді ж, медіа провели підривну роботу, як бюрократи,
тобто не беручи, попри зацікавленість, участі в події. Будь-яку акцію до весни 1968 можна
було вважати символічною, якщо вона була проінтерпретована в межах якоїсь системи
знаків. Після — символічною стали вважати будь-яку акцію, яка була висвітлена в пресі.
По суті для акцій спротиву більше не є визначальною кількість людей, яка взяла в них
участь, висвітлення в пресі. Символічність відтоді стала полягати в тому що акції стали
відтворюваними(як у Беньяміна твори мистецтва)(4) вони перетворилися в жест(так як
26
святість у Жана Жене на наслідування зразка, яке можна довести до досконалості(11))
Події, за Бодріяром, входять в символічне сприйняття людини. Звідси двозначність
сприйняття політичних символічних подій, бо якщо політика зводиться до події, то подіям
теж, за Бурдьє, надають значення політики. Тому політичні і всі інші події
інтерпретуються медіями як міф(21, С. 247). Пояснюючи це у термінах Мак-Люена:
повідомлення передається лише тоді, коли воно закодоване і передане за допомогою
медіума. Зрозуміло, що в сприйнятті Мак-Люена для Бодріяра всі повідомлення є
ідеологічно обрамленими і спотвореними. Щоб уникнути ідеологічної спотвореності
єдиним варіантом спілкування має бути безпосереднє спілкування.
Повідомлення трактується як річ яка твориться, кодується медіумом і сприймається
аудиторією, яка виступає декодером. Медіум повинен у цій системі пояснень давати
однозначне трактування. Все руйнується, якщо допустити амбівалентність чи відсутність
твердої позиції в медіума з певного питання, тобто кодування його певним чином і
однозначним для нього чином. Якщо ж є амбівалентність, то не може виникнути код, не
виникає повідомлення, а отже і не приймається (21, С. 254).
Повідомлення із відповідями на них розглядається Бодріяром як ще одна форма
тоталітаризму, приблизно як в Хакслі() чи Ноель-Нойман зі спіралями мовчання(13, С.
94). Система діє не на рівні цензури чи обмеженого пропуску лише тих тверджень які
найменше здатні підірвати її міцність. Система просто включає в себе ті рухи, які її
заперечують, так як сталося із монахами-францисканцями в Середньовіччі чи із
включенням до політичної еліти тих хто може чинити спротив. Це називається у Бодріяра
“децентралізованим тоталітаризмом”. Він пише, що насправді медії, особливо друковані,
дуже добре вважає Бодріяр, вміють за допомогою відповідей закривати простір дискусії.
Очевидним виходом із такого становища є пряма участь у творенні інформації. Але такий
спосіб при абсолютному впровадженні просуне дилетанстськість в ЗМІ, крім того стане
ще легше маніпулювати, тому що в діалоги почнуть включатися як окремі співрозмовники
політично заанґажовані суб’єкти і просувати там свої інтереси(13, С. 257). Бодріяр
зауважує що коли в тричленній моделі передачі інформації(творець-медіум-споживач)
забрати споживача й замінити творцем, то буде буде взаємне обманювання творців(які є
одночасно й споживачами своєї чужої інформації). Відповідно, для Бодріяра є важливим
то, що система зможе маніпулювати на цьому на рівні ідеології, а ще використовувати
бюрократичні методи(5, С. 258). Насправді ж, залишиться символічний обмін, який не
потребує медіума, який би трактував символ. Зміни відбуваються на символічному рівні,
на рівні зміни дискурсу. Бурдьє пише, що бажаючи залишити якусь, навіть незначну сферу
життя в рамках публічної комунікації ми свідомо обмежуємо її й віддаємо панівному
27
дискурсу, тому приймати якусь тезу з преси як революційну треба з обережністю, так як
преса маніпульована. “Стратегічним може бути лиш то, що веде до краху панівної
системи”(5, С. 260). А як ми побачили, що революції ведуть лише до переродження тої
самоїсистеми, хоча тут не варто недооцінювати зміну рівня сприйняття.
Славой Жижек в книзі "О насилии"(25) виводить такі види насильства: символічне
(насилля яке здійснюється несвідомо людиною над людиною і над собою, коли вона
використовує мову.) і системне (виражається у діяльності економіки і її впливі на державу
й індивіда, який не може уявити інакше світобудову як таку, яку бачить зараз) (25, С. 6).
Десь так я сприймаю і виписану Бурдьє систему децентралізованого тоталітаризму у пресі
як один зі способів здійснення насильства насильства на журналістів і антисистемних
елементів. Як ми побачимо нижче, то українські політичні журналісти не уявляють
мислять своєї професії поза системою української політики, тому що вони мусять
висвітлювати її стан для людей. Але журналісти так само не мислять її як систему
пригноблення, а мислять як середовище в якому вони працюють і яке міняють і прагнуть
вдосконалитися, або підкоритися йому в чисто Мак-Люенівському розумінні(залежності
від засобів виробництва продукту і сприйняття світу журналістами і аудиторією).
Таким чином, у нас вже є досить вичерпна теорія щоб перейти до аналізу впливу
журналістики на політику. Але попередньо варто оглянути методологію, яку було
використано при проведенні дослідження.
1. 7. Методологічна база дослідження
У попередньому розділі ми достатньо вичерпно описали підходи до аналізу масової
комунікації. Тепер настав час розказати про метод глибинного напівструктурованого
інтерв’ю, який було використано у даному дослідженні. А також про метод анкетування
методом снігової кулі(друга частина). У третій же частині розділу буде розписано про
порівняльний метод, у відповідності до якого автор проводив аналіз зібраної інформації й
порівнював з теорією Бурдьє і Бодріяра.
У ході дослідження було використано такі методи збору даних: спрямоване групове і
одиночне інтерв’ю і експертне опитування. Чому саме ці методи – читайте нижче.
2. 1. Методика спрямованого інтерв’ювання
28
Спрямоване інтерв’ю (elite interviewing) - метод збору даних, суть якого полягає у
отриманні від респондента специфічної інформації(17, С. 525). Так як респонденти для
інтерв’ю були не останіми людьми в журналістиці, мали немалий досвід перебування в
політчних колах і знання навколопарламентських перипетій, то автор завдяки цьому
методу зміг отримати побільше до певної міри ексклюзивної інформації про їх діяльність і
як вона корелюється із іншими в полях політики і журналістики.
Перевагою цього способу інтерв’ювання є необов’язковість чітко йти за списком питань, а
можливість вільніше задавати питання і приділяти увагу тим аспектам, які дійсно цікаві
убли на той час.
Автором не було здійснено вибірки, так як він припустив, що всі, хто влючений в коло
журналістики в галузі політики мають приблизно однакові знання в тій галузі, а отже
можуть дати приблизно однакову інформацію.
Питання для інтерв’ю були складені за допомогою теорії П’єра Бурдьє і показали, що вона
до певної міри відповідає українським реаліям.
Вибір прес-серкретаря партії "За Україну!" був зумовлений тим, що її досвід поєднання
журналістики і роботи в політиці є безсумнівно цікавим, як ми це побачимо нижче. Отже,
інтерв’ю із прес-секретарем партії "За Україну!" можна вважати наближенням від
журналістики до політики, щоб відслідкувати взаємовідоситься політика і журналістика в
нормативному і практичному аспектах.
Інтерв’ювання було проведено відповідно до теорії: було сформкльовано список запитань,
домовлено з респондентами по черзі, проведено у домовлений час.
Щодо питнь, то вони були складені, відповідно до вимог до складання питань для
інтерв’ю(17, С. 228). Питання були сформульовані чітко, коротко, здавалось би доступно,
однозначно, просто, враховуючи досвід кожного респондента.
Вибір тактики групових і одиночних інтерв’ю був зумовлений бажанням дізнатися
ставлення різних людей з одного поля до однакових проблем. А одиночне – було
покликане на виявлення неординарного досвіду, як я вважав приступаючи до інтерв’ю з
прес-серетарем пертії "За Україну!" Наталією Власенко, хоч вона мені сказала майже все
те саме, що сказали журналісти.
29
Розділ 2. Взаємовідносини журналістики і політики в Україні
Даний розділ присвячено аналізові емпіричного матеріалу дослідження та
співвіднесенню його з проаналізованим вище теоретичними працями. Дане дослідження є
прикладом використання якісної, а не кількісної методології. Відповідно, вибірка
журналістів у даному дослідженні не є репрезентативною і не претендує на
представлення загальної ситуації. Водночас, дослідження дозволяє зробити висновки на
підставі інтерв'ю фахових журналістів та людей, що працюють з засобами масової
інформації.
У результаті дослідження було виявлено, що досвід всіх журналістів, у яких пощастило
взяти інтерв’ю, є дуже подібним. Побачимо, що досвід і погляди молодших журналістів
та Володимира Мостового, головного редактора "Дзеркала тижня" з багаторічним
досвідом, є подібними, хоча вони й належать до різних поколінь.
У розділі також здійснено порівняння теорії П'єра Бурдьє з українською практикою
журналістики та виявлено деякі між теорією французького соціолога та українською
практикою взаємодії політики та журналістики.
Загалом, у другій частині даного розділу буде йтися про логіку мас-медіа, і про те як вона
відбивається на українських політичних ЗМІ.
2. 1. Бурдьє по-українськи.
Поле української журналістики і української політики.
Їх взаємовплив в Україні
2. 1. 1. Поле української журналістики
У ході роботи над даною частиною досілдження було взято інтерв’ю в головного
редактора газети "Дзеркало тижня" Володимира Мостового, прес-секретаря партії "За
30
Україну!" і позаштатного журналіста "Газети по-українськи" Наталії Власенко,
політичних журналістів Міліна Леліча (вільного журналіста) і Олексанра Михельсона,
політичного журналіста "Українського тижня"(Див. Додаток 3.)
Ці інтерв’ю показали, що поле журналістики тісно співвідноситься з полем політики.
Показали, що існує неформальний зв’язок між представниками цих полів. В чому вона
полягає читайте нижче.
Цей підрозділ збудовано так: положення теорії ми застосовуємо до реалій української
журналістики і політики.
Зрозуміло, що медії можуть мати вплив на життя, якщо вони є в житті. В житті українця
вони є способом донесення інформації про події, так само як і житті інших сучасних
суспільств. Бурдьє пише, що ЗМІ не є тими, хто несе інформацію безсторонню і якісну,
тому що вони затуманені ринком і орієнтуються на масову аудиторію (Див. 1. 3.) В
українських реаліях ЗМІ орієнтуються на масову аудиторію, так само не є інструментами
прямої демократії. Як казав в інтерв’ю Олександр Михельсон: "Проблема впливу
журналістики на політику, в тому що, вона працює тільки як медіатор впливу політика на
політика. Якщо тобі політик замовляє джинсу за чи проти іншого політика, тоді ти дійсно
впливаєш на політику, а сам по собі теж буває. От, наприклад, Влад Мусієнко зняв з руки
патріарха Кирила годинник за 30 тисяч гривень, а російське телебачення розповідає, що
це провокація. При тому, що ми точно знаємо, а Мілан свідок, що ніякої фальсифікації не
було і це просто смішно. Оце вплив, але це великою мірою випадковість. і звичайно ті,
хто вірить, що церква це патріарх, то ті вхопились за цю новину і не вірять.” Але є така
річ, яка не кількісне співвідношення, а є така річ як глибина переконання. “Версія влада
Мусієнка переконала тих, хто не любив Кирила, що він урод, вони укріпились. Але
фанатиків у всякому ділі мало. От є 10% тих хто за Совєцький союз, стільки ж за Бандеру,
80% - болото і основна політична бійка в чому ти не візьмеш від релігійних виплат до
соціальних виплат йде за болото, яке хитається." (Див. Дод. 3. 2.). Тобто проблема лежить
і в сфері переконань людей і в бажанні їхнього втручання в політику і в незалежності
журналіста. Можна розцінювати, журналістику, і політичну теж, актором громадянського
суспільства. Є випадки, коли вона мала істотний влив на політику (про це є цікава стаття
Клея Ширкі "Power of social Media", у якій перераховано випадки коли дійсно
безпосередньо медіа впливали на політику) (33), чого не скажеш про українські реалії, у
яких панують неформальні зв’язки і "джинса" (Див. Додаток 3.).
В українській журналістиці так само існує замовлення на інформацію Але, судячи із того,
про що розказували опитані експерти, журналісти не прагнуть, як писав Бурдьє,
відповідати цьому замовленню, а навпаки – намагаються просувати свою журналістську
31
лінію і опиратися символічній агресії з боку влади. Ця лінія полягає у тому, що політичні,
як і всі інші журналісти, які поважають свою репутацію, дорожать нею і не поважають
тих, хто її одного разу втратив. На доказ цього наведу такі цитати:
4. “Піховшек — був журналіст нарозхват. Потім — раз і будь здоров. Володя Скачко
— чудовий був журналіст і ліг під владу в своєму “Телеграфі” і все” (Див. Додаток 3. 2.).
5. “Я не вчений, не педагог, але думаю, найперше – це сама людина, сам журналіст.
Ляже – буде лежати. Все життя. Або комфортно буде лежати, на дивані, або в калюжі –
кому як подобається, або ж кому як пощастить. Але вже буде лежати, і вже навряд чи
встане. Особисто моя кар’єра… Я прийшов у Вечірній Київ у 1976 році і мав уже в
трудовій книжці запис №30. 15 робіт до цього було – прийнятий-звільнений. Тільки щось
не сходилося – заяву на стіл – і бувай здоровий “(Див. Додаток 3. 2.).
6. “О. От мені пригадалася історія з Костею Пастушенком, коли він побачив як хтось
до когось сідав в дорогущу машину і сфоткав це. До нього підійшов охоронець і
запрпонував віддати. Той пообіцяв авислати. Охоронець запропонувував дати зараз за це
55 доларів. Костя відмовився. І я би відмовився теж.”
М. І я.
О. А ти чому? Тобі ж гроші потрібніші? Я би відмовився, тому що боягуз. Через тиждень
це стало б відомо депутатам, потім журналістам. І як би я тоді писав супер шикарні блоги
на «Українську правду»? Тобто я з егоїстичних питань би відмовився .
М. І я з егоїстичних би відмовився, бо як потім в очі колегам дивитися. Як би я
викривав?”(Див. Додаток 3. 4.).
4. “Вважаю, що в журналіста якась місія, все-таки, є. Вона в тому, що треба робити все,
щоб пересічні люди знали максимум правди про тих же політиків. Тому, що вони їх не
знають, ніколи не бачили жицем, а я з цими людьми можу говорити. Я можу ламати
стереотипи і доносити правду. Наприклад, що зараз в Україні коїться і чому оце так
живемо” (Див. Додаток 3. 3.).
Таких цитат можна із додатків багато. Але, думаю і цих достатньо щоб підтвердити
вказану тезу, до того ж інтерв’ю з Володимиром Мостовим дає багатющий матеріал для
роздумів над журналістською етикою і пов’язаними з нею питаннями.
В українській журналістиці є поділ на масову і “серйозну” журналістику. Суть його
полягає в тому, що є ЗМІ, які орієнтуються на масового споживача, а є такі, які
орієнтовані на людину, яка прагне отримувати інформацію, яка спонукає до рефлексії.
Для українських журналістів, принаймні для тих, з якими я спілкувався такий розподіл є
самим собою зрозумілим.
Докази цього наводжу нижче. “На всяку каструлю є своя кришечка. Мають бути “Факти”.
32
Колись Швеця, редактора “Фактів” на читацькій конференції спитали: “А чого ви не
намагаєтесь тягнутись до “Дзеркала” і так далі.”. А він відповів: “Зеркало готовит
осетрину. Вы можете есть каждый день осетрину? Нет. Вам нужен борщ. А мы делаем
борщ.” Це має бути. Жовта преса має бути. Як бачите, якісної преси в нас раз—два і будь
здоров”(Див. Додаток 3. 2.). Чому потрібна журналістика таблоїдного характеру? Наталія
Власенко, журналіст і прес-секретар партії “За Україну!” говорить про це таке: “...смерть
Оксани Макар була топовою новиною. За Фрейдом, людей цікавить кров і секс. Тому
бульварні видання завжди такі популярні.” (Див. Додаток 3. 1.). Мілан Леліч теж
погоджується із даним твердженням такими словами: “Я сумніваюся, що аудиторія
колись визріє. Буде або так, або ще гірше. Нема такого, щоб особливості секуляризації
широко обговорювали. Це робить інтелігенція. Це в будь-якій країні так є. Народ хоче
крові, веселощів і т. д. а про то, шо там якийсь депутат харкнув на іншого, то це реальна
тєма, її будуть обговорювати. А про те, шо інший зареєстрував законопроект, який може
зашкодити працівникам важкої помисловості нікому не цікаво, а депутат харкнув – це
класно, топ новина.”
Бурдьє ставить дану проблему ширше. Він пише, що в такій ситуації зацікавлені самі
журналісти, власники ЗМІ, тому що вони женуться за тиражами і рейтингом. За
допомогою речей з рубрик “Скандали” і “Кримінал” підтримується інтерес до ЗМІ.
Журналісти, за Бурдьє, зацікавлені в масифікації інформації й однорідності сприйняття,
тому що за Бурдьє, вони підкорені потребам ринку і зацікавлені показувати те, що будуть
“споживати”. (Див. 1. 3.). Протистояти баналізації інформації, за Бурдьє, можуть науковці
і суспільні діячі (Див. 1. 3.).
З такого розширеного розуміння Бурдьє можна подумати, що політичні і всі інші
журналісти не зацікавлені у якісній інформації. Віддані справі журналісти на таке
твердження б образилися. Пригадую, як відреагував на питання про те чи призначення
журналістики Олександр Михельсон. Він відповів: “Якби я розважав, то я би працював
на розважальному каналі, з отою дівчинкою, що в телевізорі, правда схожі? Я інформую,
але я сподіваюся, що інформую тих хто зможе це зрозуміти”(Див. Додаток 3. 3.).
Доступно пояснив бачення своєї місії Мілан Леліч: “Роботу сприймаю не як засіб
заробляння грошей. Вважаю, що в журналіста якась місія, все-таки, є. Вона в тому, що
треба робити все, щоб пересічні люди знали максимум правди про тих же політиків.
Тому, що вони їх не знають, ніколи не бачили жицем, а я з цими людьми можу говорити.
Я можу ламати стереотипи і доносити правду. Наприклад, що зараз в Україні коїться і
чому оце так живемо.”(Див. Додаток 3. 3.).
Таким чином, поле журналістики, підконтрольне за Бурдьє правилам ринку. Але в межах
33
цього ринку в українському випадку, є такі поняття як журналістська етика (знову
повертаюся Дод. 3. 1.), репутація журналіста і вона кріпиться не на поняттях заробити
побільше грошей, а на совісті і на розумінні покликання журналіста в суспільстві, яке
ними сприймається як щось на зразок контракту з суспільством (Див. Дод. 3. 2.).
2. 1. 2. Поле журналістики і поле політики. Як вони впливають
одне на одне?
Бурдьє у праці “О телевидении” мислить взаємодію полів журналістики і політики як
“постійний плебісцит” народом політики. Журналістське поле має більшу владу, тому що
доносить до мас про ситуацію в полі політики. Як наслідок, політичне поле стає
залежним від мас(21, С. 74). Щодо останнього твердження, то як казав в інтерв’ю, яке є в
додатках до роботи, Олександр Міхельсон, політичний журналіст із 10-річним стажем, і
ми побачимо нижче в останньому підрозділі, що в українських реаліях журналістика має
на політику вплив як “інструмент впливу політика на політика”, а виборці тут просто
сприймаються як спостерігачі вистави. За кулісами цієї вистави, виявляється, сидить
власник ЗМІ (тому що він має політичний, іміджевий, фінансовий чи інший інтерес) і ті,
хто замовляє “джинсу” за чи проти політика (інтереси їх є такими ж як і у власника)(Див.
Додаток 3. 4.).
Далі доказами цих тез можуть послужити такі твердження з моїх розмов із журналістами:
1. “І. На Заході, якщо виходить «викривальна» журналістська стаття про зловживання
влади, наступного для слідує миттєва реакція: відсторонення посадовця і вихід людей на
вулицю. А в нас скільки пишуть за зловживання – а реакції – «нуль».
ВМ. «Вишка» Бойка, Межигір’я — це крапля… Дали ми її, виставили всі документи на
сайті. Ноль на масу. Після цього пішла «Вишка Бойка-2”. Відмилося на цьому 150
мільйонів доларів. Вишка купується за 400 млн дол. – та, яка коштує 250 млн дол.
Причому він же ж нагло… В Уніані, дивлячись в камеру, каже: «Да, эффектно наши 150
млн ушло…Но они же не учитуют, что там идут вертолеты, спасательные суда…».
Абсолютна хрєнь. Чого? Тому що тендер проводиться по одному. І саме «вишка» коштує
250 млн дол. А все інше йде окремо – зовсім інший тендер.”(Див. Додаток 3. 1.)
4. Журналістика власниками ЗМІ може сприйматися як важіль впливу на владу, якщо
вони мають вплив на виклад журналістами матеріалу: “...таких мільйонерів
34
американських мілкотравчатих, як Орліков, було до біса, але коли він йшов до прем’єра
чи до якось міністра і казав шо він засновник і власник “Дзеркала”, то його сприймали
інакше.”
5. Тут така ситуація: більшість суспільно-політичних медіа потрібні власнику для
формування позиції суспільства. Зараз твориться трошки незвична ситуація, при
помаранчевих нам спокійніше було. Він дружить з тими політиками, підтримує тих і тих і
використовує ресурс, щоб ті хто прийшли до влади не забрали той бізнес який в нього є,
тобто вплинути на них. (Див. Додаток 3. 3.)
З іншого боку вплив політики на журналістику відбувається в такому плані: політичний
журналіст розуміє, що від того як він подає інформацію можуть залежати долі політиків,
з якими він може бути пов’язаний неформальними зв’язками чи мати до них політичні
симпатії, або розуміти, що написавши погано про певну політичну силу новину з
рубрики “Скандали”, яка має довгий термін відгуку(Див. Додаток 3. 3.), він підриває
авторитет її в очах виборців і цим може заперечити політичні зміни в режимі, який
вважає поганим, тому що ту політичну силу будуть сприймати через призму поганого
вчинку. Таку ситуацію Мілан Леліч і Олександр Михельсон пояснюють так: “М. Умовно
кажучи, ситуація в чому? Розуміючи, яка ситуація в опозиції, ти розумієш що опозиція це
добре, але не тому, що вона хороша, а тому що вона опозиція. Якщо б ти дізнався про
опозицію якісь речі, які кидають тінь на неї, всякі «порочащі гнусні речі», то це теж є
вибір чи публікувати це, то ти розумієш, що треба що народ має дізнатися, але ти
розумієш, що та політична сила є, до певної міри, єдиним виходом із ситуації . Ти
розумієш, що якщо ти цю інформацію ти даш то вона влупить по цій політичній силі, яке
може протистояти всьому. І досить рідко бувало, що ми замовчували. але буває, що ти
просто замовчуєш якісь моменти, малесенькі, через які ти не відчуваєш що щось зробив
погане.
О. Це є громадянська проблема. І проблема чи ти тримаєшся за роботу, от я, наприклад,
не тримаюсь. Важливіша проблема. Самі політики не розуміють цих речей. От коли
вийшло 6-го серпня рішення про арешт Юлі. Тоді мітингувальникам Турчинов дав
вказівку перекривати Хрещатик. Менти бігали всіх розганяли. І знаменитий Мустафа,
куди мені до Мустафи, написав що дуже вже жорстокі людям покарання, хоч сам він там
не був і розмістив у свому блозі. А блог Мустафи читається більше як сайт «Тижня» і
сайт «НБН» разом узяті. І дав фтографію, де кількох людей тягнуть за руки і ноги. Він
написав, про то які погані менти, а я бачив, що тягли тільки трьохлюдей з кількох тисяч.
Це були люди, які просто сіли серед дороги. Менти прийшли, сказали звільнити, вони не
били, просто підійшли по 4 до кожного, взяли за руки й за ноги, занесли в воронки і через
35
5 хвилин випустили. Не били нікого, це факт. я написав тоді в свій блог на «Українську
правду», про то що цивілізовано це було насправді. Я це опублікував і мені зразу
подзвонив прес-секретар БЮТ, а потім ще 2 народні депутати і, прес-секретар БЮт ще
спокійно, сказали щоб я більше не підходив до них, не спілкувався, бо я урод і враг
народа. Але нічого спілкуємось нормально. Тобто, як я мав вчинити в цій ституації? Я міг
перекрутити за них, про ти них, міг написати все як було(що я, до речі, й зробив), а міг
нічого не робити. І був би щасливий. але ж я із врєдності не стримався. Я просто описав
цю фотку з іншої точки зору. І вже певними колами вважаюся агентом Януковича, хоч
чесно скажу: «Я його ненавиджу.» А якщо твій блог затирають, то ти просто йдеш і
робиш інший блог.
Не буває такого блогу, де тебе примушують щось зробити, крім твоєї роботи, де тобі
можуть казати про що і в яких межах писати. Можуть на блозі заборонити, але ти
переходиш на інший блоговий майданичик. От і все.”
Неформальна взаємодія між політиками і журналістами відбувається такими шляхами:
5. В позаробочій обстановці, або ж на початках, в межах курилки Верховної Ради
України, куди сходяться депутати і журналісти і діляться(деколи нехотячи) своїми
думками. Механізм цього Олександр Михельсон дав такий: “Приходячи в Верховну Раду
ти спочатку не йдеш допитувати депутатів, а йдеш в курилку. Чекаєш коли там приходять
такі динозавтри типу нього, заходять депутати і говорять кому який законопроект дасть
скільки. Ти сидиш і слухаєш. Через рік ти починаєш сам розуміти як треба ставити
запитання. Ще через рік ти все розумієш без запитань. Все банально й грубо.”(Див.
Додаток 3. 4.).
6. Беруть журналістів у прес-секретарі за те, що вони знають “кухню” журналістики і
мають контакти колег(Див. Додаток 3. 1.).
7. Політики можуть виходити на редактора видання і журналіста щоб запропонувати
йому якусь “джинсу”. Джинса є теж неформальним механізмом в цьому плані(Додаток 3.
1.). І джинсу, як казав Мілан Леліч, викорінити неможливо(Див. Додаток 3. 3.).
Підґрунтям впливу політики на журналістику журналісти вбачають в тому, що існують
базові потреби людини. До них відноситься бажання їсти, одягатися і відчувати себе у
безпеці. Звідси, як казав Мілан Леліч “ти не підеш на конфлікт зі своїм редактором, якшо
в тебе нема іншого місця роботи потенційного, то ти будеш писати навіть джинсу повну,
тому що в певних питаннях кусник хліба для тебе є важливим.”(Див. Додаток 3. 4.). Тому,
не можна узагальнювати, як слушно зауважив Олексадр Михельсон, що на політику
впливає якесь загальне явище (як-от сама політика). На неї має вплив сприйняття людини
і бачення людиною (наприклад, політичним журналістом), того як можна вплинути на
36
політику. При цьому можуть ефекту від впливу заважати такі яища інші події, які
набувають в суспільстві більшого резонансу. Наведу фрамент нашої розмови, який може
пояснити дане твердження:
“О. Я знов сформулював. Це означає, що в багатьох випадках на політику впливає не
політика, а журналіст. Знову таки, що таке вплив на політику? Шо таке політика? Можна
зіпсувати імідж Кирила, можна зіпсувати імідж Саші Януковича. Коли наша подруга Аня
Грабарська сфотографувала його в «нікакущєм состоянії». А чи можна вплинути на
політика, на курс, на соціальні реформи чи ще на шось? От можна таким чином
вплинути?
П. Люди так само розуміють, що вони такі самі бувають...
М. Це ми такі буваєм.
О. Тут інша проблема. Журналістика в наш час це не газета «Таймс» 150 років тому, яку
читало вузьке коло осіб, які приймали рішення, був майновий ценз... Зараз читають всі і
все. все з являється оперативно. Оперативність має дуже великий мінус. Сьогодні з
явилася одна інформація, ввечері з явилася інша. Наприклад, зранку з явилася
інформація, що Янукович здає трубу, а ввечерв про вбивство Оксани Макар. Яка буде
довше обговорюватися? Яка отримає більший емоційний резонанс в аудиторії? Спалення
швидше забувається, це називається час відгуку у спеціалістів. Тут він довший. От ти
подумав про Януковича: «от він піда...», годину подумав і забув. Якщо воно
перебивається чимось таким як зґвалтування в Фастові і спалення живцем, то всі про
Януковича забувають.”(Див. Додаток 3. 4.).
Таким чином, українські реалії впливу поля політики на поле журналістики виглядають
так: журналісти залежні від роботи і від своєї репутації. Залежно від того, наскільки
гостра фінансова ситуація і чи вступає в конфлікт із їхнім баченням суспільства, те, що
вони бачуть і про що пишуть журналісти можуть піддаватися на спокусу зайнятися
“халтурою”, піддатися волі власника чи замовчувати певні факти. Чи не завжди, такі
вчинки можна виправдати з позицій моралі. Але журналістське середовище функціонує
за кодексом честі, який не надто вибачає слабкості. Завдяки останньому воно і є
незалежним і впливовим на політику.
37
2. 1. 3. Чи дійсно українські ЗМІ повністю не допускають до
висловлення думки позиції, які не відповідають їх поглядам?
Було б достатньо щоб заперечити теорії Бурдьє в цьому розділі написати єдине слово
“блог”. Чому так? Тому що в Україні нема премодерації блогів і новинних сайтів, як це є,
наприклад в Китаї (25) чи Казахстані (що для мене було великим відкриттям. Бо в
Казахстані премодерацію коментарів новин мотивують тим, що повідомлення, які
залишають люди можуть суперечити законодавству, причому їх законодавство не
заперечує свободу висловлення думки. Переконайтеся в цьому перейшовши на Казахське
радіо “Свобода”, перейшовши за посиланням: http://rus.azattyq.org/ і попробуйте
залишити там коментар. Від вас відразу попросять зареєструватися (буде графа де треба
поставити галочку, якщо хочете дізнатися чи коментар опублікують), а потім коли ви
зареєструєтеся і залишите повідомлення, то там з’явиться повідомлення про те, що ваш
текст перевіряють на відповідність чинному законодавству).
Для того, щоб створити блог в Україні треба просто знайти відповідну платформу і
створити там блог. А щоб прокоментувати повідмлення досить це просто зробити і воно
тут же з’явиться, якщо ж в повідомленні й буде щось незаконне, то модератори це
видалять потім.
Власне, всі, в кого я брав в ході даного дослідження інтерв’ю відводили вагоме місце
блогам як фактору, який може формувати нове сприйняття політики й повідомлення
новин і аналітики. Зрозуміло, що блоги не часто можуть принести прибуток. Але в них
можна вільно висловлюватись. Крім того, для політичних журналістів блог є можливістю
писати інформацію, яка не публікується в межах тих видань де вони працюють.
2. 1. 4. Влада журналістики
Термін “влада” є політологічною категорією. Журналістика, за Бурдьє, має владу. Вона є
символічно. І проявляється в тому, що журналісти формують сприйняття світу
аудиторією. Ще поняття “влада” можна охарактеризувати, як вже було згадано в першій
частині є здатністю визначати хто є авторитетом в суспільстві, насаджувати людям своє
38
бачення подій.
В українських реаліях вона проявляється не зовсім в такому значенні, яке надавав їй
Бурдьє. Основною відмінністю, яку варто відзначити — журналісти вибирають
авторитетом того, кого варто вважати авторитетом, того, хто заслужив, а якщо заслужив,
то тоді він може попасти в поле журналістики, якщо буде відповідати критерію цікавості
й вимозі інформувати суспільство (Див. Додаток 3. 1.). Це стосується і політичних
експертів (питання чи вони висловлюють свою думку залишається поза увагою, тому що
на те чию думку висловлюють експерти журналісти прямого впливу не мають).
Поле політики часто заважає полю журналістики доносити інформацію до людей. Як
мені пощастило дізнатися, поле політики заважає журналістиці таким чином: політики не
дають чітких відповідей на питання журналіста. Тоді журналіст мусить задавати більш
конкретні питання, на які політик буде відповідати так само ухильно, а в результаті все
зведеться до того, що не можна буде зробити з цих відповідей гідного репортажу(Див.
Додаток 4. 1.).
2. 2. Логіка журналістики.
У даній частині дослідженя буде застосовано поняття логіки медіа за Бодріяром до реалій
української журналістики. Бурдьє звертає увагу на логіку медіа в загальному. Тоді як
приглядаючись до конкретного українського випадку видно, що українські журналісти,
не настільки політичні, але й політичні в тому числі, підкоряються символічним і
ідеологічним впливам, які відбиваються на їхній роботі і на подачі інформації. Буде
показано, що політична журналістика не повністю здійснює символічне насильство, а
служить цілям інформування людей.
У журналістів є честь, яка підтримується небажанням втратити репутацію. Це видно по
тому, що, як я вже писав в 2. 1. 1, що журналісти бояться оступитися, тому що до них
потім не буде довіри (Див. Додаток 3. 3.).
Буття українських журналістів впливає на їхню свідомість. Як мені розказували Мілан
Леліч, Олександр Михельсон, Наталія Власенко, Володимир Мостовий (Див. Додаток 3),
практикуючі журналісти відводять важливе значення людським (у значенні
"неформальним") відносинам у їх роботі чи то в аспекті роботи з експертами, чи з
іншими журналістами. А такі відносини за Бурдьє (Див. 1. 6.) чи за Жижеком(25, С. 6)
39
можна вважати символічним насильством, тому що вони можуть бути потрактовані як
фактор, який заважає журналістам виконувати свою першочергову нормативну функцію –
безсторонньо інформувати відповідно до стандартів видання (33; 13). Ще неформальні
відносини впливають на відбір журналістом експертів(Див. Додаток 3. 1., 3. 3. і 3. 4).
Для українських медій є характерним те, що в них нема ідеологічної боротьби (крім
видань, які прямо причетні до певних політичних сил), як це описував Бурдьє. Власне,
вони розглядаються представниками медій як спосіб донесення інформації до суспільства
і не з ідеологічних, а з нормативних позицій (Див. Додаток 3. 1., 3. 3. і 3. 4.).
Бодріяр запевняв, що медії своєю діяльністю реалізують певну ідеологію, яка стає такою,
якщо її висвітлюють в медіа(5, С. 236). За Бодріяром, на медії накладаються відносини
панівної ідеології, яка панує в суспільстві. Таке твердження накладається і на українські
медії, які пишуть про політику. Як приклад наведу такі цитати:
6. Я міг перекрутити за них, про ти них, міг написати все як було (що я, до речі, й
зробив), а міг нічого не робити. І був би щасливий. але ж я із врєдності не стримався. Я
просто описав цю фотку з іншої точки зору. І вже певними колами вважаюся агентом
Януковича, хоч чесно скажу: «Я його ненавиджу.» (Див. Додакток 3. 4.).
7. Ми придбали стійке розчарування суспільства. І в цьому найбільший гріх
Ющенка. Він у нас в редакції бував – не як Президент, як Прем’єр, Голова Нацбанку. У
мене є відеозапис, як він на десятиріччі дзеркала сказав: «Юля Мостова мені нагадує… У
нас в Хоружівці така стара баба сиділа на лавочці під парканом. І як ішов в школу чи з
школи, то вона своїм ціпком мене по спині: не горбся! І оце як я там щось таке зроблю, то
Юля як напише щось про мене – це ж як «не горбся». І ми з Юлею були у них вдома,
зустрічалися з Катериною. Але він був 5 років – я жодного разу з ним не зустрічався. Бо
після інавгурації, десь через місяць ми побачили куди він гне. А можливостей же було –
всі ж у світі підтримували! Що можна було зробити! (Див. Додаток 3. 2.).
Можна було б ще навести цитати, але вважаю, що цих достатньо, щоби показати, що
ідеологія журналіста накладається на ідеологію суспільства. Тобто, українські
журналісти є залежними від політичних реалій й панівної ідеології. Але, як не
парадоксавльно, журналісти висловлюють загальноприйняту думку щодо Ющенка (яка
відбилася у 5% на Президентських виборах у 2009 році). На українські медії так само
накладаються сучасні відносини в суспільстві і сприйняття подій. Доказами є дві цитати,
наведені вище.
За Бодріяром, медії можуть впливати на роздуття події, як це було весною 1968 року в
Франції (Див 1. 5.). Але українські політичні журналісти кажуть що вони не формують
події, так як це показує Бурдьє, вони просто передають так як є, до тої міри, до якої
40
можна це робити. На українських медіях така логіка підтверджується: "Це в
американському фільмі «Хвіст крутить собакою». А в нас такого ще нема. В принципі, ми
туди йдем семимильними кроками. " Якщо вірити тим жуналістам, у яких я брав
інтерв’ю, то українські медії не творять політичні події, а просто повідомляють про них і
про закулісні речі. В міру того чи можна про таке повідомляти закулісне на даному етапі.
Факторами, які визначають чи повідомляти є совість журналіста і його політичні
переконання і бачення політичних змін від такої діяльності, яка може заважати тій
політичній силі, яка може нести зміни. Про таке роздоріжжя думок Олександ Михельсон
казав так: "От уяви собі, що 33-й рік і ти дізнався що Георгій Дімітров спав з
проститутками і одночасно ти розумієш, що якщо не Дімітров, то більше нікому
протистояти Гітлеру. Ти б віддав таке в публікацію. От це для мене питання і я для себе
не знаю що би я зробив. І більше в такому випадку грає не політика, а якась персональна
думка. Тут ще питання чи я сам це дізнався чи тобі хтось злив цю інформацію."(Див.
Додаток 3. 4) А Мілан Леліч конкретизував: "Розуміючи, яка ситуація в опозиції ти
розумієш що опозиція це добре, але не тому, що вона хороша, а тому що вона опозиція.
Якщо б ти дізнався про опозицію якісь речі, які кидають тінь на неї, всякі «порочащі
гнусні речі», то це теж є вибір чи публікувати це, то ти розумієш, що треба що народ має
дізнатися, але ти розумієш, що та політична сила є, до певної міри, єдиним виходом із
ситуації . Ти розумієш, що якщо ти цю інформацію ти даш то вона влупить по цій
політичній силі, яке може протистояти всьому. І досить рідко бувало, що ми замовчували.
але буває, що ти просто замовчуєш якісь моменти, малесенькі, через які ти е відчуваєш
що щось зробив погане."(Див. Додаток 3. 4).
Як вдалося встановити з інтерв’ю, політична журналістику України має певну ідеологію і
є до певної міри функцією соціального контролю політики. Тому що журналісти
повідомляють подію, а потім слідкують за нею. І, як ми вже сказали раніше, роблять це
виходячи з інтересів громадян України, в нормативному і моральному аспектах (Див. 2.
1. 1-2. 1. 3.). І тут не зовсім відбувається все за Бодріяром (Див. 1. 5.), тому що українські
політичні журналісти, які не дивляться на світ виключно через призму ідеології, думають
про донесення політики до людей і надання їй, як я вже писав, правдивого смислу, тому
що це є їх інтересом і вони не бачать сенсу брехати. Не варто такими вважати всіх
працівників ЗМІ, тому що серед них є й такі, за якими було зауважено необ’єктивність,
про що теж вже було написано раніше (Див. 2. 1. 1.).
Політичні події, висвітлені українськими журналістами, часто потенційно мають велике
символічне значення для людей. Чому потенційно? Тому що, значення затьмарюється
скандалами, на які більше звертають увагу широкі кола аудиторії, за рахунок цього
41
потенціал втрачається. В той же час потенційно важлива інформація забувається і
відкладається лише в головах у певної частини людей, які цікавляться темою політики
глибше і націлені не на отримання інформації, а ще й займаються аналізом, верифікацією
і систематизацією її(Див. Додаток 3. 4.).
Як, пише Бодріяр, політичні акції є відтворюваними, а в журналістів є певні кліше, як
отримувати найбільше інформації (Див. Додаток 3. 4.). А також можна сприймати
політичні події як певного роду виставу (симулякр), тому що журналісти знають як їх
висвітлити так, щоб вони виглядали значуще (Див. 1. 5.).
Для українських політичних журналістів, у яких я брав інтерв’ю, не є великою
проблемою те, що вважав Бодріяр зниженням якості інформації(С. 254), тому що тоді,
коли існують ЗМІ, у яких встановлюють як писати і на які теми, самостійна інформаційна
діяльність для журналіста є виходом, тому що він там зможе вільно висловлювати свою
думку (Див. Додаток 3. 1., Додатки 3. 3-3. 4). Власне, самі журналісти розглядають
самостійну позасистемну журналістську діяльність як спосіб зруйнувати тиск і
ефективніше інформувати людей, яких це цікавить, або бодай підняти рівень розуміння
людей.
Блог можна розглядати, як казав Олександр Михельсон, як спосіб для журналіста
отримати побільше відгуків на ті питання, які його питання: "Раз на півсотні відгуків на
твої пости є щось нове і ти розвиваєшся. І ти коли маєш настрій чіткіше для себе
викладаєш ті тези, які виклав.”
Для політика, який веде блог – спосіб розкрутки, для Сергія Лещенка і Мустафи це тоже
спосіб розкрутки. Але це й спосіб подати якісь деталі, яких не викласти в новинах якийсь
дріб'язок, який в статтю не лягає. І це, по-третє, спосіб для фріків висловити свої
ідіотські думки..."(Див. Додаток 3. 4.).
Отже, політична журналістика не є галуззю, де повністю панує ідеологія чи особисті
неформальні зв’язки, або ж є хтось хто здійснює символічне насильство. Всі ці
характеристики можна надати політичній журналістиці, але жодна, як виявилося, не є
визначально. Так, журналісти можуть вплинути на політику, а політики можуть вплинути
на журналіста, власник може вплинути на курс ЗМІ чи на зарплату і теми, на які пише
журналіст, власника і політика можна розглядати як інституцію, яка здійснює символічне
насильство як над журналістами так і над аудиторію (формуючи ставлення до певних
подій), але не можна сказати, що щось що відбувається в політичній журналістиці
стосовно політики, стосовно власників чи аудиторії, або ж навпаки, має однозначно
визначальний вплив на спийняття і ситуацію в досліджуваній нами сфері.
42
Висновки
В ході роботи над роботою “Взаємозв’зок впливу політики на журналістику на прикладах
друкованих та інтернет-ЗМІ, локалізованих в Києві” автор провів інтерв’ю із
українськими, політичними журналістами. Автор проаналізував теоретичні праці про
співвідношення і взажмозалежність журналістики і політики. В результаті, автор прийшов
до таких висновків, які випливають із завднань і мети дослідження.:
Політика і журналістика взаємодіють. Взаємодія відбувається через неформальні
інституції (особисті дружні контакти і замовні повідомлення чи спілкування в межах
парламентської курилки)
Політика є залежною від подачі інформації журналістикою. Але вона має вплив на
журналістику. Механізмом впливу є “джинса” - замовні, заздалегідь проплачені
журналістові чи його редакторові повідомлення, які можуть мати іміджеві втрати чи
здобутки для політичних сил.
Дане дослідженя показало, що поле журналістики тісно співвідноситься з полем політики.
І що існує неформальний зв’язок між представниками цих полів. Він проявляється у
“джинсі”, і вибору журналістом експертів, залежно від своїх вподобань чи доступності їм
експертів.
Журналісти є відносно вільними у виборі тем, але в той же час залежними від власників
ЗМІ, від їхніх і власних політичних вподобань, від свого фінансового становища і від
неформальних відносин з політиками.
Політична журналістика може працювати як медіатор впливу політика на політика і в
українській ситуації це є переважним механізмом впливу.
Політичні журналісти дорожать своєю репутацією, тому прагнуть не піддаватися вимогам
ринку, в такій мірі як це описував Бурдьє.
Українська журналістика ділиться на “серйозну” і “несерйозну”. Несерйозна прагне
завоювати споживача інформацією про скандали, а серйозна – прагне подавати події,
аналізувати їх причини і робити це якісно і безсторонньо.
В політичній журналістиці є замовлення на інформацію, зумовлене потребами політиків і
ринку медіапослуг. Але журналісти не зацікавлені відповідати на замовлення, до тих пір,
поки не втручається у їх мотивацію економічний фктор. До того ж, політичні журналісти
дорожать своєю репутацією (Див. 2. 1. 1.).
43
Поле журналістики, підконтрольне за Бурдьє правилам ринку. Але в межах цього ринку в
українському випадку, є такі поняття як журналістська етика (знову повертаюся Дод. 3. 1.),
репутація журналіста і вона кріпиться не на поняттях заробити побільше грошей, а на
совісті і на розумінні покликання журналіста в суспільстві, яке ними сприймається як
щось на зразок контракту з суспільством (Див. Дод. 3. 2.; 2. 1. 1.).
Взаємодія полів журналістики і політики в Україні не є “постійним плебісцитом” народом
політики. Журналістське поле має владу, тому що доносить до мас повідомлення про
ситуацію в полі політики. Як наслідок, політичне поле стає залежним від мас (21, С. 74).
Щодо останнього твердження, то як казав в інтерв’ю, яке є в додатках до роботи
Олександр Міхельсон, політичний журналіст із 10-річним стажем, і ми побачили це в 2. 2,
в українських реаліях журналістика має на політику вплив як “інструмент впливу політика
на політика”, а виборці тут просто сприймаються як спостерігачі вистави.
Власникам ЗМІ важливо ними володіти для того, щоб мати вплив на політиків і на думку
громадськості (2. 1. 2.).
Політичні журналісти можуть висловлювати своє бачення політики через свої ЗМІ, де
вони працюють і через блоги, якщо інформація, яку вони публікують, не відповідає
вимогам до структури, вимог до подачі інформації у їхньому виданні(2. 1. 3.).
На політику може впливати політичний журналіст. Він пише про проблеми, які є
актуальними для політики.
Відгук на повідомлення, дане журналістом, не завжди може бути таким, як потенційно
його може викликати повідомлення. Це стається тому що в журналістиці є велика
плинність інформації. І повідомлення швидко заступають одні одних.
Людям легше сприймати повідомлення про скандали(2. 1. 2.). Політична журналістика,
яка сповідує критерії аналітики в журналістиці, не може мати великого впливу, тому що
час відгуку на повідомлення політичної журналістики у часи масового виробництва новин
короткий.
Українська політична журналістика не повністю вписується в логіку медій, яку подав Жан
Бодріяр. Причинами цього є особиста зацікавленість журналістів у передачі правдивої
інформації, щоб аудиторія знала правду про політичні події.
Таким чином, на основі проведеного дослідження можна зробити висновки про те, що
функціонування українських ЗМІ та їх вплив на політику не можна повністю пояснити
тільки сформованими на Заході теоріями і підходами. Для розвитку концептуалізації цієї
проблематики в українському просторі потрібні ширші дослідження. Водночас,
дослідження проведене для цієї роботи показало, що взаємодія політики і ЗМІ в Україні
відбувається відмінно від західноєвропейських країн.
44
Додатки
Додаток 1. Список питань для спрямованого інтерв’ю
1. Чому Ви вирішили для себе, що хочете бути журналістом?
2. Чим Ви керувалися при виборі професії?
3. Чи бачите Ви свою роботу як посередництво між подією і її донесенням, а також
між конфліктуючими позиціями, а чи як творення сприйняття реальності?
4. Що таке журналістська етика?
5. Наскільки Ви самостійні при висвітленні події?
6. Чи відрізняється спосіб вибору тем, мотивація, спосіб роботи у державному і
недержавному засобі масової інформації?
7. Що є джерелом і приводом для виникнення новини?
8. Де межа між серйозною і несерйозною пресою?
9. У яких випадках Ви вважаєте, що висвітлювати ту чи іншу новину немає сенсу?
10. Якого роду інформацію можна вважати неетичною?
11. Журналіст висвітлює політику чи може її змінити? Чи можна вважати тих, про кого
Ви пишете, дійсно залежними від подачі Вами інформації?
12. Від чого залежить вибір тем, про які пише Ваш засіб масової інформації?
13. Для чого(навіщо) працює журналіст?
14. Розважати, інформувати чи навчати – що для вас є найважливішим?
15. Ви формуєте вподобання аудиторії чи Ви від залежите від цих вподобань?
16. Як впливає рекламодавець і власник на редакційну політику Вашого видання?
17. За яким критерієм відбирають журналісти експертів для отримання коментарів?
18. Як впливають стосунки між журналістами та журналістські амбіції на якість
журналістики?
19. У яких випадках можна піти проти журналістської етики?
20. Які характеристики (до п’яти пунктів), на Вашу думку, достатньо вичерпно
наповнюють поняття «журналіст»?
21. Якби ви отримали можливість безперешкодно втілити будь-яке своє рішення, що в
45
першу чергу Ви б змінили у функціонуванні української журналістики?
22. Журналістика є наслідком наявних технічних засобів, впливу ринку чи засобом
взаємодії, який затуманений формальними і структурними впливами між владою і
журналістикою? Опишіть своє сприйняття її.
46
Додаток 2. Гайд для проведення інтерв’ю
Для
оперативних
робочих
позначок
1. Ознайомлення респондента зі специфікою власного дослідження.
Розкриття в загальних рисах суті дослідження.
1. Питання щодо бачення професії журналіста і свого місця в ній
респондентом.
2. Питання щодо роботи в редакції і відносин між журналістами і
власниками ЗМІ.
3. Обговорення взаємовпливу журналістики на політику
47
Додаток 3. Інтерв’ю із відомими журналістами і прес-
секретарем партії “За Україну!”
Додаток 3. 1. Інтерв’ю із Наталією Власенко, прес-секретеарем
партії “За Україну!”
П. Чому ти куриш «Галуас»?
В. Ну не знаю… Лібете тужур. Мені подобається слоган: «Свобода завжди». І вони у всіх
французьких фільмах, а я франкоманка.
П. Але вони ж нічим не відрізняться від «Прилук»?
В. Драстє!? В «Прилуках» нема тої естетики, а я курю, впершу чергу, через естетику.
П. А тебе Кириленко взяв на роботу в центральний офіс після того як ти стала
журналістом?
В. Так. Він зателефонував і сказав: «Я не знав що и журналістка». А взагалі, щоб бути
прес-секретарем треба мати досвід в жуналістиці, щоб розуміти механізм з середини.
Треба знати як працює телебачення, як працюють експерти коли треба надсилати прес-
релізи, анонсувати якісь акції… Я вважаю, що не можна бути прес-секретарем і бути
просто піарником. Обов язково має бути досід роботи журналістом, щоб знати кухню з
середини і знати механізм роблення новин.
П. І по-суті, ти працюєш на висвітлення роботи Кириленка.
В. Ну да. На підняття якихоь актуальних тем… В принципі, в політичній журналістиці
політики задають тему. Що таке новина? Це, умовно, якісь ініціативи. Ти прес-секретар і
маєш бути медіумом між політиком і ЗМІ і, відповідно, між масами. В тебе ще роль вчасно
задати якусь тему. Ти маєш розуміти шо робиться в політиці, в Україні і світі, що хараз
актуально говорти не про яксь ініціативи, які ми думали колись, умовно про підвищення
мінімальної заробітної плати, а про європейську інтеграцію, тому що за кілька днів буде
підписуватися якийсь договір з ЄС.
П. Кириленко задає тему чи ти?
В. В принципі, в мене ідеї і в нього є ідеї. Робочий день починається з того, що ти
приходиш і кладеш йому на стіл то, що може бути актуальне. А він як політик, значи якісь
підводні течії вирішує зробити інакше, і якщо так, то так. В принципі, це двостороння
48
робота.
П. А з журналістами як? Ти просто подаєш пре-релізи, чи є якісь люди, а яких ти
орієнтуєшся?
В. Дивись: що таке хороший прес-секретар? Він має мати хороші контакти. Прес-реліз -
це опис акції, якщо ми робимо акцію чи, події. Ще надсилаються коментарі. Вони
робляться про те, що В. Кириленко зареєтрував якийсь законопроект, а ще коментарі. Це
все відсилається на загальну розсилку, вона робиться так: ти маєш знати хто керує
відділом новин у певному виданні. Зручно, коли ти маєш їх контакти в Фейсбуці, в
Контакті чи де, головне щоб тобі було зручно їх досягнути, ще тебе може бути знайомий
журналіст. І ти повинен розуміти, що він може бути зацікавлений в ексклюзиві.Ти ж
розумієш що одій Україні відбувається багато і ти маєш особито запросити журналітів,
переконати чого саме це цікаво. І отак.
П. А я коли був в Київ-Пості, то хотів поставити кілька однотипнх новин про одну й ту ж
подію, але з різних боків на сайт, а Горчинська сказала, що не можна. Чи є якийсь ліміт на
висвітлення подій?
В. В принципі, є. Коли ми робимо кілька новин на одну тему, то ньюзмейкери її подають
як щось незвичайне. І краще об єднати, тому що це може бути неважливо і відволікти від
чогось важливого. Умовно, зараз є шум навколо податкових декларацій. А щоб відвернути
увагу журналіста від податків, то піднімаються якісь давно закинуті теми, щоб головний
момент пройшов непоміченим. Сидиш і дивишся, що в дерії сталася така подія, а ніхто по
це не говорить. А піднімається взагалі банальщина…
П. А хто піднімає?
В. Ті,хто має приватні статки, і не зрозуміло, звідки вони в них взялися при мандаті
нардепа і так далі.
П. А через кого вони це роблять?
В. Є така штука як джинса. Це неофіційно платні новини. Я даю журналісту гроші щоб
він десь розмісти то що мені треба. Деколи журналіст може бути маріонеткою в чиїхось
руках. Йому можуть просто сказати підняти якісь старі теми, типу тих картин, які колись
вкрав Табачник і їх нов. Подивились, а тему злиття ГТС замовчати. Журналіст може сам
не викупити, тому що буде вважати що та тема, про яку він пише може бути дуже важлива,
або йому пообіцяли якийсь там ексклюзивний коментар. От тнаприклад теми є джинса
джиною: мене вчора спитав колишній редактор журналу «Країна» чи я е пишу інтерв’ю за
Кириленка, бо інші пишуть. Це відбувається, коли тобі кажуть: «Зроби інтерв’ю з
Яценюком», - дають тези і ти їх пишеш як інтерв’ю. В принципі, ніякого інтрев’ю не було,
але ти його пишеш. І таке всюди відбувається.
49
П. Але журналісти тоже орієнтуються на виітлення теми податків.
В. Повинні, але людей, які роблять в Україні професійно свою справу можна прахувати на
пальцях руки-ноги і все, по-перше. А по-друге, мене здивував прецедент, коли мені
зрозуміло, що я працюю на якусь політичну силу, а тут журналіст з 1+1, а ти ж знаєш, що
там політики взагалі нема, бо Януковича критикувати не можна. Я питаю чи забороняє їм
Ткаченко, головний продюсер критикувати Януковича, а він мені відповідає, що
журналістика це бізнес. І коли журналіст каже, журналістика - це бізнес, то що вже тоді
можна говорити. Це має бути вигідний контент, він має бути цікавий і замовникам й
інвесторам. Він не розуміє що це дико!.. Зрозуміло, що від цього щось має замовник й
інвестор, але що має з цього журналіст? Бо журналістика взагалі ніколи не була
високооплачувана ні в якій країні.Коли ти переходиш же на шоу, то там можливо, але, коли
ти працюєш на чисту журналістику, то про це не може бути мови.
Власник ЗМІ знає, що ЗМІ – це четверта влада і ти можеш козирнути, але дл чого ти
козиряєш? Просто що ти власник? Ти козиряєш тому, що ти власник і можеш втрутитися.
Ти можеш не втручатися рік, ти можеш не втручатися два, але прийде а і ти втрутишся. Є
два випадки того як власник пропихає свої інтереси: він може зарубати навіть хороший
матеріал, що там не висвітлено якусь думку, він буте тобі викручувати багато разів… Ти
чув про скандал з Королевською? Мовляв Мустафа написав, що всім каналам дали
завдання записати Королевську. Зрозуміло, що тут добре попрацював її штаб. А на
планерці журналістові можуть сказати, щоб він пишучи про соціальну політику взяв
коментар в Королевської. В журналіста може не виникнути питань, тому що Королевська
фахівець з цих питань іне остання фігура в політиці, логічно, що в неї треба брати
коментар. В нього може не виникнути питань. Воно виникне, як це тоді було, коли
журналісти зберуться десь в Верховній Раді і почнуть про це говорити. Тут виявляється ,
що всім було дане завданя у всіх редакціях Записати Королевську. І питання: з ким
боротися? Тому треба всі завдання редактора ставити під сумнів. Зрештою, ти можеш на
до кінця писати так яктобі сказала, бо тобі ж не дали якийсь папір і не сказали: «Піди
напиши, що так сказала Королевска»
П. А як це відбувається?
В. У видання є планірки коли там вирішуються які актуальні питання є на порядку
денному. Ясно, що замовлення йдуть зверху.
П. А хіба журналіст не може писати про що йому цікаво?
В. Мало що мені цікаво. Мені може бути цікавим іспанський конфлікт. Але виданя мусить
бути на мейнстрімі, тому що це актуально і про це треба писати. Зрозуміло, що в кожного
видання є свій статус і ти розумієш що ти маєш з чимось рахуватися. Якщо ти вільний
50
журналіст, то треба мати хороший досвід, мати досвід різних редакціях і мати добру
самоорганізацію, тому що в різних редакціях різний дедлайн, стиль, мова , характер
подачі. Це ваще, але так ти платиш за свою незалежнісь. Платять гонорари. Ставки в нас
маленькі, але якщо ти працюєш фрілансером, то якщо ти пишеш повідомлення новинного
характеру, то зрозуміло, що його в тебе всі куплять, якщо ти пишеш повідомлення
лайфового характеру, як Есквайр, «Країна», редактор тебе візьме, але в першу чергу буде
ставити своїх журналістів, перед якими він має зобо’язання. Тим більше, треба закривати
полоси. Я ж тобі колись розказувала, що їм треба роботи, як закривають полоси. Я думаю,
що редактор прекрасно розуміє всі ці штуки, але треба закривати полоси. Идання
зацікавлене у фрілансерах, тому що вони можуть написати якісний матеріал, інакше, для
чого вони взагалі потрібні.
П. А питаня етики?
В. Що таке журналістська етика. Це сукупність правил, які не можна порушувати,
наприклад, що ми подаємо думку не одної сторони, що ти не роздаєш контакти, не
піддаєшся на джинсу… Давай візьмемо видання «Газета по-українськи», бо мені це
близько. Який стиль «Газети по-українськи»? Це щоденна газета, що є важко. І як працює
журналіст? Він йде зранку на якусь подію, з цього всього робить репортаж, дає редактору,
він читає і каже що фігня. Це все робиться в авралі і треба бути дуже стресостійким щоб
бути журналістом. У видання є свої правила. Заголовки можуть бути колажі. В них може
бути якась цікава деталь, наприклад, Василь Сосненко зґвалтував козу. Новина може не
відповідати, але таким чином ми продаємо статтю. В «Газеті по-українськи», що я дуже
ціную, журналіст не може писати щось від себе, бо десь ти можеш писати свої думки і
вкладати їх чужі уста, або писати їх к очевидні і своє враження. В нас обов’язкове ім’я
прізвище. Ми всеукраїнська газета, тому декому буде некоректно висловлювати свій вік.
Буває, що ти не маєш часу ідповідати формату, благо, що є інтернет. В кожного видання є
стайл-бук, де розписано які іменники ми вживаємо, які стилі використовуємо і як їх межах
пишемо. В репортажі, наприклад, описати важко, тому що ти пишеш свої враження, але
треба додавати об’єктивні деталі. Є авторські стилі, як колонка. Є така штука як гонзо-
журнаістика, це термін Хантера Томпсона, коли ти входиш в певну роль і, приживаючись в
досвід, про це пишеш. В нас такі штуки не люблять, але якщо досвід непересічний, то
публікують.
П. Чи залежить журналіст від аудиторії, а редакція формує читача?
В. Я сумніваюся. Насправді з журналами й газетами це важче прослідкуати, а з
електронними це легше, тому що є кількість перепостів, коментарів… Наприклад, смерть
Оксани Макар була топово новиною. За Фрейдом, людей цікавить кров і секс. Тому
51
бульварні видання завжди такі популярні. Але видання має бути просвітницьким і, як на
мене, в «Країни» це виходить. Але просто просвітництво може бути нецікавим, тому треба
шукати цікаву форму. Мало написати, шо Ніно Катамадзе приїжджає в Київ, тому що це
займе 2 рядочки. Ти можеш а це вбити день, тому що будеш переривати старі її інтрев’ю,
щоб знайти що вона такого крутого колись сказала. Якщо цей концерт припадає на день
боротьби з алкоголізмом, то ти можеш подзвонити в клуб анонімних алкоголіків і спитати
як вони святкують цей день. Зрозуміло, що цей матеріал весь не піде в анонс, але частина
піде. Це цікавий хід. Це дуже важливо, але цим можуть бавитися тижневі видання, а в
щоденних нема на це часу.
П. А за яких умов, враховуючи що події є рівні можна вважати, що висвітлювати новину
немає сенсу?
В. Ми маємо 7 днів, я н кажу про сайти. Журнал, ми можемо поставити на кожен день по
новині. Ти можеш поставити різнопланові новини з всієї України.
П. І де брати ці події?
В. Ти працюєш і в тебе набираються контакти. Тобі присилають запрошення… Якшо ти
працюєш в цій сфері і в тебе вже є інформація, яка йде сама тобі в руки. Наприклад, я вчу
Кириленка, щоб він в кожному виданні закріпив за собою журналіста і дава оиш йому
коментарі.
В кожного журналіста є якісь контакти, з якими йому легко працювати. До мене може
хтось підійти і попросити дати чиїсь контакти, а я можу відмовити, тому що мені його
легше розкрутити. Але коли ти працюєш на видання, то у вас працює спільний дух, тому
так щоб безапеляційно не давали не виходить. А оплата відбувається після того, як
редактор заповнить форму, де розпише скільки відсотків хто зробив.
П. А хто власник «Країни»?
В. Ми не знаємо. Ходять чутки, але нам кажуть: «Власник в вашу роботу не втручається,
тому хай вас не цікавить хто він». Ми можемо догадуватися по тому зарплатні карточки в
нас якого банку і так далі, але точно не знаємо.
П. А гіпотетично він може спускати замовлення?
В. Гіпотетично так. Але на пряму це не робиться. І це великий плюс від Помаранчевої
революції, руху «Стоп цензурі», Комітету свободи слова… Я рада, що не приносять текст і
не кажуть підписувати своїм іменем. А чи маніпулюють, то це від твоїх аналітичних
здібностей залежить чи можеш ти про це догадатися.
П. А експертів як відбирають? За тими контактами, які є чи шукають відповідні?
В. Звичайно, що шукають відповідні, але це залежить від сфери. Давай розглянемо сферу
політики. Політика і аналітика – це різні речі. Ми маємо контакти експертів і знаємо хто на
52
якій темі спеціалізується. Ми з них відбираємо 5-10 контактів. Потім дивимося, що один
нам давав коментар недавно, другий нас не любить, а третій погано балакає. Погано є
постійно звертатися до одного й того ж експерта, бо виникають підозри. Тому ти можеш
навіть звернутися до кількох, а потім вибрати шо тобі подобається.
П. Шо значить: «Шо тобі подобається?»
В. Експерт може коментувати, але насправді лити воду. Експерти можуть навіть сказати
різні речі, але їх нема так багато. Ти ставиш ідеалістичну позицію, якої не буває.
П. Я виходжу з теорій.
В. В цьому ж проблема науки, щоб вона корелювалася з часом, щоби не була відірвана від
землі. Але так само в практиці журналіст має не дзвонити експерту одному, бо він його
друг. Ти колись як журналіст доростаєш до того, що всі експерти тобі знайомі й близькі.
П. Як люди стають експертами?
В. Ми знову будемо говорити абстрактно. Давай брати одну сферу. Давай кіно. Тут може
бути експертом режисер, причому не будь-який, а директор якогось інститут, або якийсь
режисер, який дес. Засвітився чи очолює пене видання. Це людина, за яку говорять його
вчинки. Вона може не обов’язково хотіти світитися, але якщо вона дуже вже не хоче, то
завжди може відмовляти… Є люди, яким приємно говорити, а є які воду иють чи говорять
нецікаво. Ти не можеш ще давати в тексті розумні слова, бо ж будуть читати люди.
Журналісту деколи треба бути ідіотом. Бо коли ти говориш з ним на одній хвилі, то у вас
може вийти прекрасна розмова, експерт думає по тебе що ви дуже добре поговорили, а
потім ти сідає дешифрувати. Тому експертам може бути нецікаво говорити з
журналістами, які задають прості питання. Треба тоді казати: «Я то вас розумію, але наш
читач може не зрозуміти. Тому мусимо проговорити це для нього.»
Як можна дістати експерта? Можна добивати його поштою чи по телефону, але тоді він є
поміняє одне і друге і в результаті ти зробиш підставу і собі і всім журналістам, тому що
пробити новий контакт не так буває просто. Якщо ти хочеш взяти інтерв’ю у відомої
людини, то ти можеш знайти хто з журналістів з ним контактував і спитати як з ним
домовлятися. Можеш домовитися через когось, хто з ним добре контактує. Ти можеш
порекламувати своє видання. Просто залежить наскільки ти можеш бути гнучким.
Наприклад, десь в Москві Забужко сказала про Андруховича, що він сопливий хлопчик. Я
подзвонила Андруховичеві, попитала про справи, потратила 20 хвилин, питаючи про
відомі речі, про то чи він ще не любить схід, починаю переводити на політику, бо Забужко
критикувала саме за політичні погляди й спитала чи давно Забужко має до нього
материнські почуття. Він посміявся і шось відповів.
П. А інші повинні обов’язково до тебе звертатися, чи можуть шукати свій шлях до
53
Андруховича?
В. Звичайно, це просто редакційні штуки. В нас є 3 людей, які пишуть про культуру і між
нами все розділено. Я так само прийшла ніким. Спочатку все одно треба пробувати
походити за куліси, влитися в неформальні штуки, не обов’язково з диктофоном…
П. А як відбувається в журналістиці конкуренція?
В. Вона відбувається на рівні людей. Просто як западло. Я вважаю, що це не питання
конкуренції, а питання людини, бо всюди є люди, які женуться по головах. Звичайно, на
прес-конференції ми всі женемося за ексклюзивом. На прес-конференції всім говорять
однакове, але тобі треба задати саме таке питання, яке не прийшло в голову всім іншим
журналістам, щоб твоєму виданні був ексклюзив. Журналістика має бути профільною.
Журналіст має працювати в тій сфері, яка йому знайома і розбиратися в ній дуже добре, в
його поглядах і попередніх діях. Має бути добрий бекграунд.
П. Як би ти просто й чітко охарактеризувала поняття «журналіст»?
В. В журналіста має бути психологічна гнучкість, вміння надавити чи поступитися, вміння
швидко працювати, грамотність, тому що новини ми штампуємо моментально, а ще треба
бути обізнаним у своїй сфері.
П. В яких випадках можна піти проти журналістської етики?
В. Тобто коли банять мій матеріал?
П. Я піду до редактора взнавати чому, якщо він погано написаний то я перепишу. Він має
дати відповідь, яку я не зможу заперечити. Якщо матеріал не публікують, то я завжди
можу опублікувати його на своєму блозі, там можна публікувати сирі матеріали. Якщо
тебе так болить такий матеріал, то ти можеш його опублікувати в Інтернеті. Ти можеш
орієнтуватися на то щоб заплатили чи щоб опублікували під твоїм ім’ям… але першу
чергу треба орієнтуватися на то, що текст був новинним, цікавим, ексклюзивним і
об’єктивним і якщо він такий, то ти завжди знайдеш де його опублікувати і тоді вже
питання сільки ти пробу туку отримаєш.
П. Ти формуєш сприйняття дійсності?
В. Звичайно, тому що я вибираю з якого боку подати, кому подзвонити за коментарем…
П. Я так дивлюся, що твій час, який ти виділяла для інтерв’ю, давно добіг до кінця. Дякую
тобі за допомогу.
54
Додаток 3. 2. Інтерв’ю з Володимиром Мостовим, редактором і
засновником “Дзеркала тижня”
Дата: 27 березня 2012 року
Місце проведення інтерв ’ ю: офіс редакції газети «Дзеркало Тижня», вул. Тверська, 6,
м. Київ.
Час: 10:00 – 11:40
Інтерв ’ юер: Ігор Савченко, Півторак Олексій
Представник еліти: Володимир Павлович Мостовий
Ігор Савченко (І). Володимире Павловичу, дуже дякую, що погодилися поспілкуватися!
Володимир Мостовий (ВМ). То Ви вже магістр? Пишете магістерську роботу?
І. Так, продовжую тему бакалаврської. Цікавлюся освітньою політикою.
ВМ. Цікаво.
І. Так, брав інтерв’ю у заступника міністра освіти Болюбаша, з Квітом спілкувався. Ця
сфера – це неоране поле. Ще досліджувати й досліджувати. Але сьогодні у мене не
«тематична», так би мовити, зустріч – бо хочу поговорити з Вами про роль і значення
української журналістики. У чому проблема. Я вважаю, що на Заході (зокрема, в Штатах)
політика існує в дискурсі ЗМІ. Тобто журналіст – це реальна влада. У нас все не так
однозначно: хто на кого впливає більше – ми на них чи вони на нас? Я кажу «ми» бо в
мене вже є майже двохрічний досвід роботи в журналістиці – спочатку в Інтернет-ЗМІ, а
останній рік працюю на Першому Національному. Тож чи можемо ми реально вплинути
не лише на політику, але й на суспільство, формуючи його цінності та погляди?
ВМ. Яка країна – такий і теракт. Звісно, на це питання немає однозначної відповіді. Все
залежить від самої людини, від редакційної політики, від того, який колектив зібрався і т.д.
Мене часто питають: як на Вас тиснуть, як цей тиск відбувається? На це свого часу
найкраще відповіла Юлія Мостова. Вона сказала: «Ми з самого початку так поставили
себе на районі, що ніяких тисків бути не може». Звичайно, хотіли тиснути. За першого
Кучми було дуже багато перевірок. Як прохідний двір. Все, що хочеш. Було по чотири-
п’ять перевірок одночасно, в один день. КРУ, наприклад, не має права нас перевіряти, бо
55
ми приватна структура. Ми харчуємося не з бюджету. Але вони прийшли, я сказав: «Хай
перевіряють!». Вони місяць у мене просиділи. Дав їм кімнатку, столи. І вони через місяць
зробили мені акта на 22 сторінки – такого, що я сам дивився в дзеркало і думав чи не
світиться у мене щось над головою. А наступним перевіряючим уже показував дулю. Ну,
знайшли раз одне порушення: ми, як виявилося, переплатили у бюджет 128 тисяч гривень.
І сказали: одразу ми це вам віддати не можемо, а будемо щокварталу потроху
компенсувати….
Ну, це я трохи відходжу від теми… Я не вчений, не педагог, але думаю, найперше –
це сама людина, сам журналіст. Ляже – буде лежати. Все життя. Або комфортно буде
лежати, на дивані, або в калюжі – кому як подобається, або ж кому як пощастить. Але вже
буде лежати, і вже навряд чи встане. Особисто моя кар’єра… Я прийшов у Вечірній Київ у
1976 році і мав уже в трудовій книжці запис №30. 15 робіт до цього було – прийнятий-
звільнений. Тільки щось не сходилося – заяву на стіл – і бувай здоровий.
Пам’ятаю, коли в 1968 році працював на м’ясокомбінаті редактором багатотиражної
газети «Харчовик». Багатотиражна газета, але тираж у неї більший, ніж скажімо зараз у
газети Міністерства культури «Культура і життя», десь такий, як у «Демократичної
України» і т.д. Під три тисячі – багатотиражка одного підприємства. І секретар парткому
мене посилає – дає завдання піти на мітинг робітників ЗППС («Завод первичной
переработки скота»), присвячений засудженню маніфесту «2000 слів» чеських
інтелектуалів, з якого починалася Празька весна. Я кажу: я сам його не читав, тільки
уривки якісь. Мені кажуть: іди дізнайся, а що скотобойци скажуть? Хоча головний
скотобоєць, бригадир, мав орден Лєніна. А я відмовився. А я на той час мав гріх загубити
комсомольський квиток. А мені кажуть: ти загубив не тільки комсомольський квиток, але
й комсомольську совість. Мені зробили такі умови праці, що я десь через місяць і пішов.
Тут як себе поставиш на районі.
Дивіться, зараз у нашому журналістському середовищі розгортається боротьба
проти джинси. Але, як на мене, найбільша джинса культивується у державних і
комунальних засобах масової інформації. Це кишенькові видання. Якщо це міська газета –
то це газета мера. Ви бачили, щоб у міській газеті, яка належить адміністрації чи облраді
критикували мера? В газеті галузевій щоб міністра критикували? В «Народній армії» щоб
критикували Міністра оборони? Чи в «Культурі і життя» щоб критикували Міністра
культури? Та там навіть начальника департаменту не будуть критикувати! Славословіє на
адресу влади – і все. Бо вони звідти годуються. А таких у нас, вибачте, більше половини.
Всі районки, міські, обласні газети. Щоб «Урядвий кур’єр» критикував Прем’єра – ви що?.
Є таке журналістське прислів’я: слово – не горобець. Не піймаєш – вилетиш. Якщо
56
не те слово вихопиться – можеш вилетіти з державного ЗМІ… Давайте вікно відкриємо,
хай свіже півлітря йде? І от іде таке фарисейство. Там суцільна джинса.
У нас газета суспільно-політична, тому ясно, що ми маємо давати право на
висловлювання і лівим, і правим, і центру і кому хочеш. У нас друкувалися як Симоненко,
так і Слава Стецько, і Тягнибок, і хто хочеш. Звичайно, це не значить, що ми абсолютно
безхребетні і всеїдні. Ми маємо якісь свої переконання. А наші переконання які? По-
перше, це демократія. Тобто право на висловлення своєї думки мають усі. Інша річ – як це
робиться. Якщо аргументи підмінюються емоціями, то це не піде. А, по-друге, дивимося,
як написано з точки зору суспільної пристойності. Тетяна Коробова – читали ж таку
журналістику? Це сайт «Дурдом», до того – «Грані», до того ще в «Дні» була. Але там і
мати, і перемати. Мене в областях на конференціях запитують: чому у Вас Коробова не
друкується? Я кажу: доки я тут є, тут Коробова друкуватися не буде. Тому що в ідуть не
аргументи, а емоції. Звісно, якщо талановито написано, то публіка поцигикає із
задоволенням, та і все. Але це не наш рівень.
І. Ви відчуваєте в собі бажання, сили і можливості вплинути на суспільство?
ВМ. А чому ж я пішов у журналістику? Я це вирішив ще в сьомому класі. Я тоді так
думав: єдиний шлях якось увійти в політику і мати якийсь вплив на суспільство – це
журналістика. Мітинги були досить часто, але які мітинги? Дозволені: на підтримку
Анжели Девіс,от у них негрів там зобижають, от прокляті імперіалісти запустили літака-
шпигуна – і зразу тобі готовий мітинг, збирається колектив і засуджує. За принципом: «Я
Пастернака не читал, но осуджаю!» А хто ж міг його прочитати, якщо це не
друкувалося….
І я наївно думав, що журналіст може свої думки висловлювати... Радянські
журналісти-майстри були якраз майстрами писати між рядками, а радянські читачі були
майстрами читати між рядками. Езопівська мова, асоціації…
І. Як у Володимира Висоцького? Здавалося, по формі текст аполітичний, а насправді ж до
сьогодні ламають голову над тим, про що писав Висоцький…
ВМ. Абсолютно! «Идет охота на волков»… Ну охота, і все – і будь здоров. Звичайно я
дуже скоро зрозумів, що в тих умовах це неможливо. Але проводити свої оцінки і погляди
треба намагатися. І тут звичайно на другому плані після своїх переконань,
громадянськості йде журналістська майстерність. А журналістська майстерність… Перша
лекція, першого курсу факультету журналістики. Ознайомча. І декан, професор Прилюк
Дмитро Михайлович, до того був редактором газети «Колгоспне село», а тепер – «Сільські
вісті», він сказав: «Шановні товариші, якщо ви гадаєте, що університет вас зробить
розумними, ви помиляєтеся. Він вам дасть диплом. Якщо ви гадаєте, що факультет
57
журналістики навчить вас писати, ви помиляєтесь. Тому що ті, хто вміють писати,
працюють у редакціях. А хто не вміє – той викладає на факультеті журналістики. І
відсотків на 70 це була абсолютна правда. І після цієї лекції я пішов в деканат і написав
заяву про перехід на заочну форму навчання.
Отже, що нам треба, щоб бути хорошим журналістом? Перше, знання основних
складових політикуму. Якщо ти натрапив на якийсь цікавий матеріал, його треба обкатати,
скажімо, на комуністах, на тягнибоківцях, бо може бути деза. Друге, коли про інтерв’ю
тобі кажуть офрекордс, значить це офрекордс. Яке б не було цікаве, ти не маєш права його
опублікувати. Воно тобі дає для розуміння, але висловити це публічно ти не маєш права.
Інша річ – ти можеш піти до ще якогось джерела і взяти в нього інтерв’ю, і якщо він не
скаже «офрекордс» - це піде. І це дуже важливо, дотримуватися домовленостей. За це тебе
поважають, бо знають, що ти не ляпнеш, не видаси, не продаси і т.д.
Головне, треба мати віру в те, що ти в силі впливати. І який би в тебе не був
редактор, все залежить від тебе. От у нас з самого початку було 32 сторінки, і ми десять
місяців виходили в такому форматі, до середини 1995 року. Газета була заснована як
«Зеркало Недели». А «Дзеркалом Тижня» газета стала тільки у 2001 році. А наш головний
засновник – американець Юрій Орліков, який з Одеси – він сказав: «Володя, якщо Ви
знайдете гроші на це – видавайте, а я на це не дам ні копійки». І цікаво, що три чоловіка
дали по 20 тисяч доларів. Пинзеник, Губський і Дерипаська. Останній не знав, на що він
дає. Аби він знав, що це на українське видання, він би ніколи не дав. Ну мільярдер
російський, нахрена йому це. Губського потім викликав Медведчук і чортів таких дав…
Губський: «Я нічого не давав!». А Пинзеник показує на першу шпальту, де я дякую
Губському і Пинцезинку. Дерипаська я не назвав! А Губський сказав, що просто сказав
мені, що це «хороша ідея», от за це я йому і подякував.
Але що таке 60 тисяч? Наприклад, газета за минулий місяць нам обійшлась у 870
тисяч гривень. Один місяць. А далі? На це треба стягуватися. Факти пішли іншим шляхом.
Вони проведи анкетування і сказали, що тільки 10% хоче, щоб газета виходила
українською, тому це не рентабельно, і ми будемо виходити російською. А ми почали
видаватися українською.
І. Стосовно читати між рядків. Важливо ж не лише хто впливає, але й на кого впливають.
Адже змінилося суспільство. Сьогодні суспільство дивиться Шустера. На переважну
більшість суспільства впливаєте не ви, а спікери на політичних ток-шоу. В суспільстві
елітою вважаються не ті, хто думає і продукує знання, а хто тримає яхти. Виходить, в
інтелектуальної еліти своє життя, в політиків – своє. Питання: для кого?
ВМ. Така біда характерна для нас – і вона була, є і буде. Знаєте, як в Одесі проходив
58
чоловік, турист. Бачить фонтан, а він не грає, води нема. Ну і чоловік питає в Одесита:
«Этот фонтан когда-нибуть бил?» А Одесит йому: «Что значит был? Он был, есть и
будет!». Це було, є і буде. І ніколи еліта не була в більшості і не буде в більшості. У нас
своя аудиторія. На одній із конференцій мене запитали: а яким Ви вважаєте доцільним
тираж Дзеркала Тижня? Я кажу: десь 60-70 тисяч. У мене питають: «А де Ви візьмете
скільки інтелігентів?» А я кажу, вибачте, у нас з дипломами про вищу освіту тоді було 4,5
мільйони. Зараз за 6 мільйонів. Бодай це буде десята частина – так це 600 тисяч. А я кажу
не про десяту частину, а про один відсоток – 60 тисяч.
Але це завжди було ядро нації. І знаєте, як там у селі. Ідуть до вчителя, ідуть до
агронома, і питають: а як голосувати? А оце вчора передавали по телебаченню, так кому
вірити? Наша аудиторія – це інтелігенти. Хтось може сказати: оце у вас в газеті тут в
заголовку неясно, в ліді неясно… Неясно може бути комусь. А для читача «Дзеркала» це
ясно. І в нас щось лишилося від радянської школи журналістики – асоціації, наприклад…
Хоча ми так особливо й не ластимося до влади. і якщо давати тільки аргументами, то це ж
мають розуміти. А якщо емоціями – то відразу ясно. Якщо сказав, що цей – баран… Як
писала Коробова про Кучму: «Этот рыжий козел…». А чого він козьол? А чого він рижий?
А якби він був чорний?
До речі, свого часу Луценко під час якоїсь-там виборчої кампанії, в Луганську, взяв
у лізінг чорного цапа у діда в якомусь селі, повісив табличку «Кучма» і водив його по селу.
А він же народний депутат, а за ним полковник ходить і просить: «Ну я Вас прошу, ну
зніміть!» А Луценко: «Шо такоє? Шо такоє?». До речі, потім цей цап почав користуватися
популярністю: на злучки до нього водили кіз з інших сіл.
П. А звідки знаєте про цапа?
ВМ. Та він мені сам розповідав! Луценко повернув потім цапа діду, заплатив йому за
лізінг. А потім каже поцікавився як там цап. То він успішний тепер серед кізочок.
І. Стосовно бажання щось змінити… Ви ж розумієте, що лікувати треба не владу, а саме
суспільство.
ВМ. Абсолютно.
І. А люди, здебільшого, сприймають емоції, таблоїдні заголовки, які апелюють не до
розуму та аргументації. То Ви не хочете пристосовуватися до цього, натомість намагаєтесь
підтягти аудиторію до свого рівня.
ВМ. Звичайно. Ми сповідуємо авторську журналістику. От викладають і кажуть:
журналіст повинен давати інформацію, він не повинен оцінювати, він має бути
безстороннім, «над» бійкою. Має описати: ось є так, і є так. А свої висновки, що
суспільство піде ось так, а має йти так – цього він начебто не має права робити, і
59
використання тиражу газети для розповсюдження своєї думки і т.д. Ми так не вважаємо.
Журналістика має бути авторською. Вона дуже збіднилася в плані технологічному, в плані
майстерності. Померли ті жанри, які ріднили журналістику з літературою. Фейлетон,
нарис. Навіть репортаж класичний – нині його майже немає. Декваліфікується журналіст.
І разом з тим, чи завдяки цьому, із журналістики потроху вимивається людина.
Панує факт, аналітика (якщо хтось на це здатен). А людини як такої немає. Зникає
психологічне підґрунтя. Я страшенно любив судовий нарис. І я двадцять років був
головним редактором – 4 роки у «Хрещатику» і тут – 16,5 років – я все шукав, хто б міг
робити судові нариси. Нема. Це не те що переказувати суд. Ні: дати психологічну оцінку –
чому людина на це пішла. І ніколи мене не цікавило море крові, всякі жахіття, які
журналісти розписують від і до. Чому так сталося?
Етичний кодекс українського журналіста. Так, треба підписувати. Але коли
страхувала клятва Гіппократа? Всі приймають, а потім – і хабарі, і халатність і все, що
хочеш. Синонімом і етичного кодексу, і клятви Гіппократа є професійна совість. Точніше,
просто – совість. Вона або є, або нема. Бути трошки вагітним не можна. Звісно, треба йти і
на компроміси – газеті ж гроші потрібні, бувають компроміси, але до певної межі. Бо якщо
переступив за цю межу – все, дороги назад немає. Переходь на таблоїд і заробляй гроші.
І. Щодо совісті. Не вважаєте, що нашому суспільству сьогодні катастрофічно не вистачає
морального авторитету?
ВМ. Одна людина нічого не зробить, якою б пасіонарною вона не була. От Ліна Василівна
Костенко… Вона у внутрішній еміграції. Вона не може бути лідером нації. Вона
замкнулася у своїй шкарлупі і звідти не виходить. Можливо, для творчої людини, поетеси,
це нормально.
Ви знаєте, я не бачу багато таких людей. Якщо моральні авторитети – то так, це
Костенко, це Возницький. Борис Ілліч Олійник? Ні. Ну хто ще? Взагалі їм можна полічити
на пальцях однієї руки. Але ніхто з них не настільки пасіонарний, щоб покласти свою
долю на вівтар суспільних інтересів. Але після Помаранчевої революції я не знаю, що має
трапитися, щоб сталося щось подібне.
І. Ми втратили «вікно можливостей»…
ВМ. Це теж. Ми придбали стійке розчарування суспільства. І в цьому найбільший гріх
Ющенка. Він у нас в редакції бував – не як Президент, як Прем’єр, Голова Нацбанку. У
мене є відеозапис, як він на десятиріччі дзеркала сказав: «Юля Мостова мені нагадує… У
нас в Хоружівці така стара баба сиділа на лавочці під парканом. І як ішов в школу чи з
школи, то вона своїм ціпком мене по спині: не горбся! І оце як я там щось таке зроблю, то
60
Юля як напише щось про мене – це ж як «не горбся». І ми з Юлею були у них вдома,
зустрічалися з Катериною. Але він був 5 років – я жодного разу з ним не зустрічався. Бо
після інавгурації, десь через місяць ми побачили куди він гне. А можливостей же було –
всі ж у світі підтримували! Що можна було зробити! І коли ми побачили, то дали один
критичний матеріал, другий, і він у своєму вузькому колі сказав: «Дзеркало Тижня»
перетворилося на зливний бачок.
І. Може це проблема не самого Ющенка, а суспільства, яке не було готове до Ющенка?
ВМ. Я в суботу повернувся з Тбілісі. Продовжувати? От Вам суспільство: за часів СРСР це
була найбільш корумпована республіка. І люди оцінювалися не за таланти, а за гроші.
Зараз вони забули, що таке хабар. За одну ніч він замінив 500 тисяч гаїшників. В мене, до
речі, є книжка «The Orange Revolution», підписана ним: «Дзеркало Недели – моя любимая
газета!. Саакашвили». А з його мамою інтерв’ю робив. А вона історик, професор –
Аласанія прізвище в неї.
Злочинність впала в рази, а не на відсотки. Хабарництва немає. Відкрити своє
підприємство ви можете за 15-20 хвилин. Якщо це спільне підприємство – за тиждень (бо
перевіряється і контрагент). Інша річ, що все-таки міська інтелігенція його не підтримує.
Чому? Демократія, свобода слова…Тут він гайки загнув. І готує зараз «те же яйця, только
в профиль» - кремлівський варіант. Уже ж два строки був. Наступника він, мабуть, нікому
не довіряє. У них, як у нас: у жовтні вибори у парламент, він сподівається, що
конституційна більшість буде його і вони змінять конституцію. І Президент стає
англійською королевою. А всі основні повноваження – у Прем’єра. І він буде Прем’єром.
П. Що тримає провінцію за ним?
ВМ. Відчутні зрушення в економіці. Те, що можна помацати. Коли він прийшов,
мінімальна пенсія була 14 ларі. Долар = 1,6 ларі. Тобто 14 ларі – це десь 11 доларів. Зараз
100. Теж не багато, але якщо порівняти – то суттєво. І головне, люди бачать, що над ними
погоничі перестали ходити вимагати хабарі. Бо там двадцять років за хабар – з
конфіскацією майна. Двадцять років! А злочинність… Вигнав нафіг з пляжа всіх
авторитетів. Авторитети в Москві, в Києві, там – немає. Навіть сама звичайна блондинка
може гуляти о другій годині ночі по Тбілісі і ніхто її чіпати не буде. Автомобілі лишають
незакритими на вулиці. Це до питання, що суспільство не готове, має йти тільки шляхом
тривалої еволюції.
Кажуть мені: ну, це Грузія, грузини, а в нас є Захід, Схід, абсолютна інша
ментальність. Абсолютно різні герої. Ті, хто герої тут, то бандити – там. Вибачте, а у них
12 етнічних регіонів. Там теж свої традиції у кожного регіону, які дуже відрізняються. От
він на хвилі «революції троянд» зробив усе. Я правда сказав грузинським журналістам:
61
продаю безплатно заголовок: «Революція шипів». Була «революція троянд», а зараз в
царині свободи слова і т.д. він насаджує «революцію шипів».
І. Один із авторитетних могилянських викладачів сказав одного разу: авторитаризм – це
світле майбутнє України. А я додаю: питання який авторитаризм. Сьогодні здавалося б
авторитаризм, але для чого? Чи для того, щоб зруйнувати злочинність, чи щоб збудувати
літний майданчик? А стосовно системи… от я особисто з села, треба заробляти...
ВМ: а звідки?
І: Дніпропетровська область. А Олексій – з Івано-Франківщини.
ВМ: Бандєра.
П. Так вийшло.
І. От я особисто працював і в Парламентському видавництві, і на Першому
Національному. Обидві структури – державні. Я б сказав навіть більше – надто державні. І
коли потрапляєш у цю структуру, бачиш, що вона живе за своїми правилами,
темпоритмом, і навіть якщо хочеш сказати: так жити не можна, але натомість розумієш: ти
або граєш за цими правилами, або система викидає тебе за межі. І ти заручник ситуації: і
хочеш дихнути, і немає чим.
МВ. Річ у тім, що біла пляма – це теж пляма. Все одно пляма. Якщо всі сірі – то одна біла
пляма є плямою і до неї ставляться як до плями. Я до речі купив в Калуському районі
хатку.
П. А, Ви розказували. І що там сімейство Паньо?
ВМ. Паньо, да. Ну в них правда побільше хата – вони перевезли гуцульську хату, велику.
А в мене така хата, що щоб її відремонтувати треба більше грошей, ніж за що я її купив.
Земля правда… Колись була така передача, здається, після півночі, Роміна вела. Я
розповідав у ній, що поїхав до сестри на Полтавщину, і вона попросила замінити стовчик
на воротах, бо прогнив. Ми з племінником копали – метр двадцять чорнозем. І кажу на цій
землі живуть люди, яким півроку не платять зарплату. Як це може бути? Ми ж так
пишаємося… У нас 40% чи скільки там світових чорноземів. Ну та й що з того? Хай воно
навіть золоте було б, але…
Ви знаєте, Ви оце зачепили так побіжно… Що ЗМІ складають стереотип само
сприйняття і самоідентифікації народу. А ми ж як: наш народ роботящий, наш народ
талановитий, наш народ… Мамо рідна! Наш народ сконформований. Ледачкуватий, бо
радянська влада відучила від свого власного пошуку справи. Колись за радянських часів
був такий анекдот: вийшла постанова: комуністам всім явиться завтра на Красну Площать.
Навіщо? – Будут вєшать. – А вірьовки свої брать чи там дадуть? Про це теж треба
говорити. І потім… Ми якось намагаємося нівелювати, що є різниця між Заходом і
62
Сходом, мовляв, ні, ми єдині… Вже не те. І метастази пішли в багатьох галузях: у мовній,
в само ідентифікації, в ставленні до роботи. І тут, якщо будемо розраховувати на
еволюційний шлях, якщо будемо згадувати «народників», «хождєніє в народ»… Тут без
саакашвілівщини навряд чи обійдеться.
І. А Ви особисто відчуваєте, що Ви є владою – четвертою владою?
ВМ. Та яка там влада… Ми, дякувати Богу, відчуваємо в собі, що ми не прогинаємося.
Є, знаєте, такий анекдот, ще тих часів… Армянське радіо питають: що спільного і
яка різниця між журналістом і слоном? Армянське радіо відповідає: журналіст може з’їсти
і випити, як слон, а от нагадити – набагато більше!
Це я казав губернатору Чернівецької області – був такий Теофіл Бауер, який
посварився з пресою і заснував сам декілька своїх газет. Ще й одну назвав «Свобода
слова». Й інші журналісти називали їх «есесівцями» - Свобода Слова (СС). А есесівці
Бауера – то це взагалі…
Як голова комісії з журналістської етики, об’їздив багато областей. І був одного
разу на фуршеті, і стіл накритий, а половина зайшла, а половина топчиться неподалік?
Чому? Кажуть, ми з бауерцями за одним столом не будемо. Я кажу: вибачте, але я це
сприймаю як знак неповаги і до мене, і до комісії. А Бауеру я сказав, що подарую йому
такий анекдот. Йому сказав ви це робите погано, бо відчуєте, що преса вас з’їсть. І з’їли
десь за півроку після нашої зусрічі.
І. На Заході, якщо виходить «викривальна» журналістська стаття про зловживання влади,
наступного для слідує миттєва реакція: відсторонення посадовця і вихід людей на вулицю.
А в нас скільки пишуть за зловживання – а реакції – «нуль».
ВМ. «Вишка» Бойка, межигір’я — це крапля… Дали ми її, виставили всі документи на
сайті. Ноль на масу. Після цього пішла «вишка» Бойка-2. Відмилося на цьому 150
мільйонів доларів. Вишка купується за 400 млн дол. – та, яка коштує 250 млн дол.
Причому він же ж нагло… В Уніані, дивлячись в камеру, каже: «Да, эффектно наши 150
млн ушло…Но они же не учитуют, что там идут вертолеты, спасательные суда…».
Абсолютна хрєнь. Чого? Тому що тендер проводиться по одному. І саме «вишка» коштує
250 млн дол. А все інше йде окремо – зовсім інший тендер. Зараз з ним судимося, уже з
червня, весь час переносять засідання. Дали висновок державної лінгвістичної експертизи
на його слова «Это стопроцентная заказуха. Мы сейчас попросили СБУ, чтобы они нашли
заказчика, того, кто заинтересованный в срыве контракт, чтобы Украина не могла сама
бурить». Ми звернулися в суд, надали матеріали, що таке «заказуха», які вона має відтінки.
Суд не взяв до розгляду. Не залучив до матеріалів справи.
А при Ющенку? РосУкрЕнерго. Кабінетом Міністрів дається один примірник трьох
63
документів. Їх сидить 23 чоловіка. Пускається по колу, передивилися і проголосували.
Гриценко приходить додому (він же тоді був в Уряді) і розповідає Юлі. А Юля йому
викладає ще 4 документи. Які їм не показали. Ми вивісили все на сайті. Що з того?
За що полетів Президент Німеччини? За те, що у свого друга взяв кредит на 1%
менше, ніж банк бере з інших. Загалом беруть під 6, а з нього взяли 5%. І Президент
летить. Сформували уряд. Двоє міністрів – жінки – летять: одна не заплатила за півроку за
супутникове телебачення, а інша не платила податки за свого бейбісітера, сербку якусь, а
просто з «кишені» платила їй. Будь здоров! З ходу летять. Тут щодня викладаються ТАКІ
факти – і ноль на масу.
Тому Юля правильно сказала, що за часів Кучми ми відчували себе стінобитним
орудієм. Ми лупили в стіну, відчували спротив з іншого боку, але лупили. Потім, при
Ющенку, а зараз – тим більше – ми лупимо холодець. Входимо-виходимо і воно
затягується одразу. «Писатель пописывает, читатель почитывает…». Будь ласка. Що, у нас
якісь гоніння на свободу слова? Та кажи-пиши що хочеш, але ж це як мертвому припарка.
П. Як зробити так, щоб був результат?
І. Може, таким, як Ви, на Свободу слова Шустера? Принаймні, його дивляться…
ВМ. Ну й шо… Так там демагоги Вас заб’ють.
П. Ну, Ви тридцять років проповідуєте, по суті, майже одні і ті ж самі ідеї, а з них нема
толку…
ВМ. Довбайте цю скалу… Нехай ні жар, ні холод… Скільки приїхали поздоровати Путіна?
Три чи чотири Президента СНД? То я чистив картоплю на дачі і я іноді так наших
класиків переписую. От “Сон Януковича”:
Я бачив дивний сон, немов передо мною
Брукована пуста і дика площина
І я принизливо зігнувшись стою
Під височенною Кремлівською стіною,
А поруч купочка таких самих як я.
Я в Миргороді був на процедурах і там поки опромінюють чи шо вони роблять. І я трошки
переробив Павла Григоровича Тичину:
Я єсть народ, якого дулі сила
Завжди в кишені схована була.
А що біда, а що чума косила,
То дуля глибше залягла.
Щоб жить плюють у вічі -
Утираюсь.
64
Щоб жить я всі образи проковтну.
Бо твердо знаю:моя є хата скраю.
За тином геть усе пересиджу.
П. А ви, як журналіст, чим керуєтеся при висвітленні події?
ВМ. Оцим (показує на голову).
П. А ще ви казали, так ніби для вас принизливо спуститися до рівня таблоїда.
ВМ. На всяку каструлю є своя кришечка. Мають бути “Факти”. Колись Швеця, редактора
“Фактів” на читацькій конференції спитали: “А чого ви не намагаєтесь тягнутись до
“Дзеркала” і так далі.”. А він відповів: “Зеркало готовит осетрину. Вы можете есть каждый
день осетрину? Нет. Вам нужен борщ. А мы делаем борщ.” Це має бути. Жовта має бути.
Як бачите, якісної преси в нас раз—два і будь здоров.
П. А межа де між якістю.
ВМ. По-перше -це незаангажованість, по-друге — наявність якоїсь аналітики з питань
об’єктивності, безсторонності і так далі. Але, це протирічить нашим правилам авторської
журналістики. Міра — найскладніша філософська категорія. От в нас було багато людей.
Ми набирали людей колись під щоденну газету. Для чого, для того, щоб люди відчули
планку видання. В нас ніколи не було ні редколегії, ні ради трудового колективу, ні
первинної організації Спілки журналістів. Я колись казав: “У нас все демократично: як
редактор сказав так і буде”
П. Зміст так само редатор формує?
ВМ. Підходи. Але я ж неможу всі осягнути якшо в нас 7-8 відділів, то це 7-8 газет. Я кажу
кожному редактору, шо він редактор своєї газети. Що має робити редактор? Він має бути
диспетчером, має розфасовувати теми хто потягне а хто не потягне. От вбий ти людину, а
він тобі фейлетона ніколи не напише чи недасть якісну аналітику. Якшо в мене нема такої
людини, то я звертаюся до когось поза редакцією. Якшо це не політика и економіка, а
гуманітарна сфера, тозвертаюся до когось. От коли в нас на початку було 32 шпальти, а
журналістів було 4, а всі кинулися тоді до нас, бо тут був острів свободи. А ще гонорари
були в нас тоді нічого. От вони такі в нас лишилися. Але це було 16 років тому. Інфляція та
інші ласощі їх з’їли.
І. А вам не здається, що в нас в журналістиці всі ніші зайняті? Я-от намагаюся
влаштуватися в нормальне виданя. Авторитетні кажуть, що в штат не беремо, хоч і освіта є
відповідна і стаж. І відчувається така інстинстуційна закостенілість цієї галузі?
ВМ. Блоги. Це не гроші, але це самовираження. Особисто мені вони нагадують ательє
мод, майстерні по пошиву за союзу, але була тьотя Зіна чи тьотя Маша, яка в себе дома
маючи Зінгер мала постійні клієнти вона знала їх смаки, мала лекала. От зараз блоги є та
65
Зінгер. Щороку випускається 10000 журналістів. І з них 80%, отримаши диплом, в
журналістику не йде. В той же час в редакціях — 80% з нежурналістською освітою. За 20
років редакторства я жодного разу ні в кого не питав диплому. Але важливо, шоб вони
пройшли курс етики. Я зараз добиваюся щоб курс етики був державним іспитом. Я це на
конференції в Тбілісі сказав і москалі і всі інші підтримали. Не може бути етики 36 годин
академічних. Це має бути наскрізна тема. В Америці, в Англії зомбують студентів про то
що вони не мають права робити в жодному разі, а що повинні в якійситуації. Хоча це
навчання етики, як навчання плавати без басейну. Хоча, навчають етику люди, які ніколи
не працювали в редакції. Вони не знають всіх колізій, які виникають в журналістів щодня.
Зараз ми що зробили? Я розіслав всім ректорам, щоб студенти мали виробничі практики,
підписували кодекс журналістської етики. Єдине, що я просив, щоб вонине підписували
його до складання іспитів. А от як складуть, то хай підписують. Ми з 7-ми вузів отримали
700 підписів, а в 52 розіслали.
П. Наскільки ви самостійні при виисвітленні події?
ВМ. Якшо брати журналіста “Дзеркала тижня”, він десь на 80%. Бо 20 відсотків — це те,
що йому пояснює Мостова чи я.
П. Відповідно до новинних приводів?
ВМ. Щодо новинних приводів, то журналіст тут вільний. Коли йдеться про аналітичну
статтю, про статтю про конфлікт інтересів...
П. А як платити зарплату аналітику, якшо він працює повільніше?
ВМ. Це біда. Колись Сергій Павлович Корольов сказав: “Якшо ви зробили якусь справу
швидко, але погано, то невдовзі всі зібудуть, що ви зробили цю справу швидко. Але
пам’ятатимуть, що ви її зробили погано. Якшо ви зробили шось повільно, але добре -
невдовзі всі забудуть, що ви робили повільно, а будуть пам’ятати, шо зробили добре.” Але,
є така штука як графік здачі. Друкарня не чекає, тому я сідаю на шию. Тим більше, навіщо
журналісту ніч? Я тебе не заставляю сидіти тут цілий день, але якщо треба шось
терміново, то в тебе є ніч. Я й сам таке проходив.
П. Як визначити, що то, що журналіст подав нема сенсу публікувати?
ВМ. З контенту. Якшо він тільки радиться. Але якщо дорогу в темі дорогу перебігла
“Коммерсант” чи хтось іний, то нащо нам “осєтріну второй свєжесті” давати.
П. Яка інформація може бути неетичною, якщо в кожного свої погляди часто.
ВМ. Наскільки воно відповідає, скажімо, Кодексу. Він дуже всебічно все охоплює. В
загальних рисах не можна конкретизувати під кожну ситуацію.
Є кодекс. Є рідручник журналістської етики. Минулого місяця ми отримали гриф
міністерства освіти на курс практикуму з журналістської етики.
66
П. Чи можна вважати тих, про кого ви пишете залежними від поданої вами інформації.
ВМ. І так і ні. Іноді я знаю за 45 рокіцв в журналістиці випадки, коли люди змінювали
місце роботи і переїжджали, але уя слава за ними йшла. Для мене важливе питаня, на яке
кожен журналіст має дати відповідь: “Що мені доє право судити людей?”, - диплом? Я
розглядаю диплом як контракт з суспільством. Суспільство довіряє тобі його
безстроронньо і незаангажовано інформувати. Як воно надає довіру, так може й забрати.
Але як забрати диплом. На Заході в кількох країнах існує журналістська прес-картка,
візитівки. Право займатися журналістикою дає прес-карта. Її видає або профспілка
журналістів, або рада з преси. І якшо ти або стистематично порушуєш, або шо і це вовчий
квиток, тебе більше ніде не візьмуть. А у нас право працювати дає і Спілка журналістів і
НСЖУ. Там забрали, там дали.
П. А амбіції журналістів грають роль у відносинах і на метеріал?
ВМ. Я завжди казав, хоч моя дружина каже, що це неправильна теза, що в журналістику
йти без амбіцій нема чого. Бо ми робимо штучний товар, якшо в НДІ, на заводі можна
заховатися ми в кожій свої програмі ставимо свій знак якості. Бо найбільше шо є в
журналіста — це ім’я. Йог завоювати дуже складно, а втратити нараз. От дивіться
Піховшек — був журналіст нарозхват. Потім — раз і будь здоров. Володя Скачко —
чудовий був журналіст і ліг під владу в своєму “Телеграфі” і все.
П. А для чого було першовласникові “Зеркало недели”?
ВМ. Ясно, це не як бізнес, як в більшості, бо газети, якшо вони не таблоїди, а шось на
зразок “Авізо”, або “Киев на лодонях”, “Ріо”, де купа об’яв ті окуповуються. Бо більшість
газет не окуповуються. Ні ті ж “Факти”, ні те ж “Сегодня”, але поки йде вливання
Ахметова, десь Коломойського, Пінчука і так далі. А ми безбатченки.
І. А які в вас джерела фінансування?
ВМ. Реклама, але шо там тої реклами. За 17 років жодного разу не відплачувалися його
засновникам дивіденди. Бо лиш коли є позитивний баланс можливе виплаченя дивідендів.
П. А засновники можкть впливати?
ВМ. А тепер навіщо: важіль впливу, бо таких мільйонерів американських мілкотравчатих,
як Орліков, було до біса, але коли він йшов до прем’єра чи до якось міністра і казав шо він
засновник і власник Дзеркала, то його сприймали інакше.
П. А де можна знайти інформацію про власників?
ВМ. Колись “Київські вєдомості”, здається, давали 20 провідних газет України і кому
вони належать. Там Пінчук, Коломойський, Гайдук, Деркач і сім’я Мостових. Я тоді
показав Юльці і вона подивилась і сказала: “Ага, олігархи срані”. Тепер ми стовідсотково.
В Юлі 41% в сина 25%, а в мене 36%. Це дійсно сім’я Мостових. Але ми завжди казали,
67
шо ми працюємо найманими працівниками у свої газеті, на ставці і більше ніяких доходів
в нас нема.
П. А де шукаєте гроші?
ВМ. З простертою рукою ходимо.
П. По-суті, це кожен раз треба ходити і казати дайте гроші.
ВМ. Не завжди кожен раз. Бувають місяці, коли ми виходимо на нуль, або навіть на
прибуток. Але на прибуток ми виходимо і це не балансовий прибуток, бо в минулих були в
мінусі. Знаєте, колись один мільярдер запропонував викупити нас з рабства, те-те-те, дам
вам кілька мільйонів. А тут — бац криза. І так підсохли його мільйони. А ще колись Юлі
сказала Юля Тимошенко: “Слушай я хочу тебе дать денег.” Юля питає: “Зачем?”, а вона
відповідає: “Лучше бы вы были независимые”. А Юля відповідає: “А вот как ето мы будем
независимые, если вы дадите нам мильйон”. І так-от. Вічно це не може тягтися,бо бізнес
ліг на дно, реклами мало. Ми її продаєм із 50% знижкою. Це не вихід. Так не може
тягтися. Я сказав Юлі, що міг би продати свою частку, звичайно оишу 10% собі, а
рештапіде на розвиток. Вона не хоче нікого сюди пускати, каже: “Універмаг “Україна”
забрали люди, в яких було 6%”. Оце запусти козла в город і всьо. Це ризиковано.
П. Не куріть так.
ВМ. От я в квітні попробую кинути, бо буде 50 років як я курю. Вже он купила мені
електронну цигарку.
П. А шо воно дає?
ВМ. Шо воно дає? Воно дає. Онанізм теж шось дає, але це не то.
І. Да-да-да.
ВМ. Заміняє.
І. Дякуємо вам. А ще дайте свій мейл ми транскрипти відішлем.
ВМ. Ви ж казали, що не будете публікувати?
І. Не будемо. Це для дослідженя і для душі.
ВМ. Для душі, тоді давайте я вам анекдот, мені недавно продали. Значить, професор
філолог приходить вранці на кафедру, отакий бланж у нього. Питають: “Шо з вами?”А ві
каже: “Професійна травма. Вчера с приятелем сидели. Коньячок, чайок. А он поковник”. І
тут він каже: “От был у менгя в роте хер один” І тут мене чорт дьорнув, я кажу: “Не в роте,
а во рту”.
П. Чому ви кажете: “Я вам продам анекддот”?
ВМ. Бо так кажуть. Анекдоти, взагалі-то продають, ніколи не беруть гроші, але продають.
І. А як працювати в журналістиці, якшо на першому, якщо там “совок”
ВМ. Ну ви порівняйте спрямованість плюсів і першого. Вони абсолютно різні. А за
68
технологією, то перший вище. Це по-перше. А по-друге, як у пісні “Вокзал на двоих”, “не
бойтемь бросить жизнь на карту, не бойтесь все переменить”. Якшо шось не так, то мій
досвід.
Додаток 3. 3. Інтерв’ю із Міланом Лелічем, політичним
журналістом
Півторак Олексій(П.) Я шукав інформацію про тебе в Гуглі і знайшов там твоє інтерв’ю
із Борисом Березовським. Як ти вийшов на нього для цього?
Мілан Леліч(М.) Простою. Власне, номер Березовського дав мені мій колишній керівник
у «Главреді». Що мене найбільше здивувало, то це те, що людина давно не була в Росії, в
нього там впливу немає, але це людина справді відома, колись неймовірно впливова,
наскільки вона легко йшла на контакт. Я дзвоню, кажу: «Вас Ураїна турбує, Київ»… Він
відразу пішов на контакт, я з ним потім ще рази два робив інтерв’ю. Після першого я десь
за 2 місяці подзвонив йому, він мене відразу впізнав, згадав хто я… Тут телефон мені
дали.
П. А чому саме тобі дали?
М. Я тоді в «Главреді» був провідний оглядач. Виникла така ідея в мого головного
редактора. І ось він мені дав номер, я не знаю якими каналами він йому попав, і я
подзвонив.
П. А Березовським цікавляться поза інформаційними приводами?
М. Так.Ним дуже цікавляться, бо це людина дуже неординарна і з ним як з людиною дує
цікаво робити інтерв’ю. От в «Главреді» у мене вийшло зробити з ним сітоглядове
інтерв’ю. А останє, було просто по-факту виборів в Росії, Яке через деякий час затаріє. А
то було про то як він. це бачить, як розуміє. Людина дуже нординарна, цікава і неймовірно
яскрава.
П. Як ти став журналістом?
М. Я виховувався в сім’ї економістів, які все життя, навіть в 90-ті, пропрацювали по
професії. Вступив в Киїський національний економічний університет на факультет
економіки підприємств. Але раптом на першому курсі зацікавився сучасною українською
літературою. Сам почав писати, написав дуже багато всього, свідомо його не публікував. І
от в процесі подумав, а чому не спробувати пати і тим самим заробляти? Але в плані, що
вибір був до політичної журналістики, то політика мене зажди захоплювала і я вирішив,
69
що якщо журналістика, то політична. Потім я ще працював у спортивній і театральній. І
так потрошки я намагався пробувати, не маючи ані освіти, ані родича в цій сфері. Десь
роки півтора в мене пішло на виписку. І от в серйозних виданнях я почав публікуватися
нормально серйозно як позаштатник, тому що вчився, а на 5-му курсі, як тільки випала
можливість пішов працювати в штат «Главреду». Ніколи не вчися на журналіста і вважаю,
що журналістська освіта не потрібна взагалі. Я вважаю, що якщо тобі дано природою
вміти писати, то тебе можна навчити до певного рівня, що ти будеш ремісником. Набудеш
рівня інтернет-видання десятого, там, рівня. Або там ідеально можна навчити в обласну,
муніципальну газету, якісь коми ставити, слова складати. Про це журналістську освіту ти
зможеш Олександра Міхельсона з «Українського тижня» пізніше спитати. Він ледве
закінчив інститут журналістики і каже, що зі знань набутих там йому лиш англійська
пригодилася.
П. Як ви сприймаєте роботу: як посередництво між подіями й людьми чи як спосіб
донесення власної думки?
М. Роботу сприймаю не як засіб заробляння грошей. Вважаю, що в журналіста якась місія,
все-таки, є.Вона в тому, що треба робити все, щоб пересічні люди знали максимум правди
про тих же політиків. Тому, що вони їх не знають, ніколи не бачили жицем, а я з цими
людьми можу говорити. Я можу ламати стереотипи і доносити правду. Наприклад, що
зараз в Україні коїться і чому оце так живемо.
П. А наскільки ви самостійні при цьому? Тобто, чи залежні від новинних приводів?
М. Ну звичайно є новинні приводи. От я до тебе запізнився, бо був з’їзд партії
«Батьківщина» і писав репортаж з нього. Але для таких речей ти відпрацьовуєш на
роботу,бо ти маєш доступ до людини. А щоб писати світоглядові речі, то для цього інують
блоги, колонки, фейсбук. Там теж можна реалізуватися. А-от пан Міхельсон свій світогляд
викладає на блозі на «Українській правді».
П. Але блоги не особливо впливають, тому що їх читає обмежене коло людей, яке не
особливо міняється.
М. Про це краще питати в пана Міхельсона. Але питання про то наскільки воно дійсно
впливає є. казати, що загалі не впливає, це не так. 90% тих хто читає «Українську правду»
розуміють що в Україні робиться і так. Вони розуміють, що Україні робиться
авторитарний режим і так далі. Виразити теж важливо, але нічого нового блоги не
виражають, бо всі і так розуміють, що лідер опозиції перебуває за гратами і так далі. Вони
це розуміють з фактами, доказами, документами. Це людей утверджує.
П. А що таке журналістська етика, коли можна проти неї піти?
М. Етика, це дуже цікаве й широке поняття. Етика, добре що вона є. Кожен під цим
70
розуміє своє. Але вона тісно переплітається зі стандартами, які прийшли з заходу. Ти маєш
исвітлити 2 точки зору, якшо є цитата, то подавати як є і так далі… Різниця між
стандартами й етикою є така, що журналіст, який працює в полі, то в нього виникають
подекуди дружні відносини і дуже багато речей починають говоритися як є і поза
диктофон.І я вважаю, що якщо тобі сказали без диктофона, то ти не можеш видавати це
джерело. Людина каже, що каже це для мого розуміння, щоб воно мені пригодилось потім.
І якщо я кажу, що так, то я не можу це на сайт вивісити. Ти не можеш цього депутата
підставити, якщо він сам не винен. Бо ти з ним спілкуєшся, він тобі подає інформацію, хоч
і не повинен цього робити. Тому такі речі мають бути. Що ж до стандартів, то я бачу по
українській журналістиці, то це то, що вона далека від стандартів. Дуже багато є видань,
які намагаються. Але є редактори. І в них є межі, зумовлені тим хто володіє ЗМІ.
Наприклад «Вечірні вісті» повністю належать БЮТ і пану Кожемякіну. І ця газета, не те
що далеко від стандартів, а потім, а є, по-суті, партійним листком БЮТ. Вони не
відчувають відповідальності, вони можуть видумати подію, бо розуміють хто їх власник.
П. Але подію починають перемощувати і вона «стає правдою»…
М. Але якшо той же редактор шось кебає собі і думає про репутацію, то інформацію із
джерела «Вечірні вісті» він 200 раз її перевірить. Це не тільки «ВВ»(«Вечірні вісті»), у нас
газета «Факти», «Сегодня» і купа жовтих видань, з яких інформацію треба перевірити.
Тим більше, для них придумати то чого не було дуже легко. Це стосується журналістської
етики. Якщо тобі не подобається Янукович, то ти все одно не можеш придумати про нього
подію. Ти цього не зробиш а вони можуть.
П. То цьому межа між серйозною і несерйозною журналісткою?
М. Ти маєш на увазі аматорська чи залежна і таблоїдна? Та ж «ВВ» вона належить до
серйозної журналістики, але по факту вона не відрізняється від тих же газет про зірок. А
межа не між серйозною, а між авторитетною і неавторитетною. Але от є в нас видання
«Коммерсант», не будемо брати до уваги українське, але от російське: якшо вони
повідомили щось, то так воно і є. Західні ми не берем(відвертих лаж вони не допускають).
“Коммерсант” належить “Газпрому”, тому від нього варто сподіватись об’єктивного
висвітлення всіх тем, крім тем газу. А так воно в нього й виходить.
П. Редактор так само може мати вподобання. Типу, подобається мені як юдина Ляшко і я
даю задання журналісту зробити про нього статтю.
М. Так приблизно буває, але ти дуже грубо описав. Від того скільки дало волі редактору
його керівництво, то редактор свої індивідуальні політичні симпатії може висловлювати їх
в рамках, які задані. Наприклад, є Королевська і редактор може дати новинарю(людині яка
просто перемощує новини) завдання типу візьми й постав, але на місці Королевської може
71
бути будь-хто: Янукович, Яценюк… І тут вже залежить від власника, від того яка політика
проводиться, від того які питання піднімаються, від того чи це проплачується, тому що
про джинсу можна довго говорити.
П. А як з джинсою боряться? На рівні людини чи видавництва…
М. На рівні людини як журналіста? Вона непереможна. Її викорінити неможливо. Є різні
схеми джинси. Як правило, виходять на власника, або головного редактора видання. До
них приходять і кажуть, що треба написати про те й те в такому й такому вигляді за такі й
такі гроші. Потім починається узгодження позицій, на зразок: отак перекос, а ви дайте
більше, починається притирання. Якщо в сторін відбувається компроміс, як правило так і
стається, то редактор дає журналістові завдання на задану тему. Тут вже залежить від
стосунків в редакції і якщо між ними все, не люблю донецьку лексику, «па панятіям», то
редактор ділиться з журналістом, тому що журналіст теж розуміє, що ця тема виникла не
просто так і йому нецікаво робити нав’язану тему і ні про шо, а якшо йому платять, то він
це зробить. Інколи буває, що виходять напряму на журналіста. Це робиться, як правило, не
самим політиком, а друзями й колегами цього журналіста. Приходять і говорять: «Ти
прийдеш на наш партійний з’їзд і напишеш шо ми хороші.» Журналіст думає: «а піду й
напишу». Потім головне не спалитися перед редактором, довести, що все так і було. Тут
редактору теж можуть дати і він може не помітити. Але ефективніше джинсу і заказухи
легше публікувати через редактора.
П. А як власник може впливати?
М. Власник контролює ситуацію на 99,9% відсотка.
П. Але в «Країні» мені казали, що власника не знають.
М. Журналісти не знають, а старший склад дуже добре знає. «Країна» - зразок, я не скажу
що дуже часто її читаю, але те, що я там бачу, то я розумію, що вони там вільні при виборі
тем, тим більше, що це не політика, і якшо не політична, то ціла доля політичних аспектів
і так випадає. Журнаіст може не зрозуміти що ним маніпулюють, це може відбуватися
м’яко і по-дружньому. Але власник, людина яка платить, впливає. Він може нав’язати на
пост совці будь-яку тему і забракувати будь-яку тему.Як правило, є куратор, людина, яка
все вичитує. І якшо він бачить, що щось не так він йде до інвестора і приймають рішення.
В такому випадку, якщо комусь щось не подобається, можуть людину звільнити по КЗПП.
Тобто той хто платить, той вирішує.
П. А для чого це власникові, якщо в нього є бізнес?
М. Тут така ситуація: більшість суспільно-політичних медіа потрібні власнику для
формування позиції суспільства. Зараз твориться трошки незвична ситуація, при
помаранчевих нам спокійніше було. Він дружить з тими політиками, підтримує тих і тих і
72
використовує ресурс, щоб ті хто прийшли до влади не забрали той бізнес який в нього є,
тобто вплинути на них.
П. А що треба було б змінити в журналістиці? Які є найгостріші проблеми?
М. А) Залежність від ласника; Б) Банальна некомпетентність величезної маси журналістів.
Питання не в освіті, а в ліні й некомпетентності; В) Проблема цензури: тут держава і
власник впливає.
А дві головні проблеми: відсутність свободи й некомпетентність. Відсутність свободи
полягає в політиці видання й некомпетентності.
П. Щодо матеріалу, то чи може він вплинути?
М. Якшо матеріал може вплинути, то він вплине. В цьому плані просто. Хороша штука
витрелить. І одна вистрелить, якшо добре зробити. І тут ще залежить від того чи матеріал
на мейнстрімових ЗМІ чи на другорядних, чи прийме аудиторія… Ти можеш написати
філософічний текст, який ніхто не сприйме. І тут не можна звинувачувати аудиторію, тому
що без неї це не має сенсу. Залежить від тебе чи ти попав в дискурс. Наприклад, людям
цікаво чи ходить Юля на костилях, а ти написав про греко-католицьку церкву, гарно так
написав з коментарями… Але друга тема більшості паралельна, а ще якшо ти написав з
умними словами, то нічого не вийде.
Я сумніваюся, що аудиторія колись визріє. Буде або так, або ще гірше. Нема такого, щоб
особливості секуляризації широко обговорювали. Це робить інтелігенція. Це в будь-якій
країні так є. Народ хоче крові, веселощів і т. д. а про то, шо там якийсь депутат харкнув на
іншого, то це реальна тєма, її будуть обговорювати. А про то шо інший зареєстрував
законопроект, який може зашкодити працівникам важкої помисловості нікому не цікаво, а
депутат харкнув – це класно, топ новина.
П. Але все одно серйозні штуки можуть накопичуватися і ставати матеріалом для
наступних матеріалів.
М. Не вірю. Народ буде завжди хотіти хліба й видовищ.
П. А як обираються експерти?
М. У нас коло експертів, можу судити по політиці, дуже обмежене. У нас є перелік
прізвищ, до 10-ти, до яких в усіх випадках треба дзвонити. Преважна більшість цих
експертів сидиьб на зарплаті в політичної сили, не завжди одної, і авірують. Перед
виборами так завжди, а деякі починають гнути сою лінію, але так само з поправками на
свої політичні погляди. Політичні експерти, які не високочолі політологи, а там Фесенко,
Небоженко це толкові люди, але треба розуміти, що вони всі сидять на заплаті, а їсти шось
треба.
П. А чи є квота на висвітлення певної події?
73
М. Як такої нема. Якщо ти висвітлюєш певну подію, то повинен розуміти що вона має
бути цікавою. Якщо ж ти висвтлюєш з якогось одного боку, то виникає підозра, а чи не
заплатив хтось за це. Бананс треба зберігати.
П. А яким чином прес-секретарі звертаються до журналістів?
М. Промо розсилається. Там буває по-різному і розсилають переважно на редакційне
мило, до якого мають доступ всі. А так стосунки прес-секретарів і журналістів не мають
жодного стосунку до того, що пишеться в книжках. Тут чисто на індивідуальному рівні.
Хтось кого знає, хтось з кимось дружить і він може на такому рівні вирішити питання.
Політика тут має значення, бо якби до мене звернувся пре-секретар якоїсь Наталії
Вітренко, то я його би послав, хіба він би мені сказав, що Вітренко оприлюднить якийсь на
когось компромат. От тоді мені стало б цікаво. Потрапивши в журналістику я зрозумів, що
тут все базується, навіть більше як в інших сферах на особистих контактах і теорії не
мають значення. Ти знаєш людину і з нею працюєш, на рівні журналіст- журналіст,
журналіст-редактор, політик-редактор. І всі ці стосунки базуються на знайомствах.
П. А як проявляється конкуренція в журналістиці? Бо ти кажеш, що якщо ти вмієш
писати, то ти будеш писати і так дальше.
М. Якшо ти вмієш, і цим сфера відрізняється від інших, що тут, якшо ти вмієш писати, то
тебе рано чи пізно замітять і оцінять. І тут питання що ти пишеш. Якшо ти пишеш
розвідки, то тут ти вдома сидячи на кухні ти нічого не напишеш. Тут треба мати
телефонну книжку, базу людей, звертатися і йти до людини й вона тобі без диктофона все
розкаже.
П. Як співвідноситься політична аналітика й журналістика?
М. Тут має зачення відноснго того для чого вона. Її можна публікувати на сайті якогось
політологічного центру. а можна на сайті ЗМІ. Оце й вся різниця, що тут вступають в силу
вимоги до написання.
Додаток 3. 3. Групове інтерв’ю із Олександром Михельсоном,
журналістом “Українського тижня”, і політичним журналістом
Міланом Лелічем.
Півторак Олексій(П.) Хотів би вас спитати про то чого навчали в Інституті журналістики.
Олександр Міхельсон(О.) Це загальне питання. Скажеш правду вийде непатріотично до
74
альма-матер, скажеш неправду - не будеш журналіст.
Мілан Леліч(М.) Ти правду кажи.
О. Але я прошу не забувати що я вчився з 97-го по 2000-й, тоді мене відрахували, що вже
може свідчити про мою необ єктивність. Потім я перевівся на заочне, а там не то. Я
особисто вивчив англійську мову, але це на міжнародній журналістиці. українська мова
булла дуже сильна, принаймні коли я вчився, особливо за світлої пам яті Анатолія
Захаровича Москаленка у нас була дуже сильна кафедра, але вважалося, шо ми змагаємося
не тільки з Могилянкою, а навіть з Інститутом україністики, чи як він там зветься зараз,
університету Шевченка. В мене викладала золота людина – Людмила Юріївна Шевченко,
яка авторка абсолютно всіх ініверситетських підручників з фонетики, які я бачив. Була
історія літератури, але вонп нічого не дала, бо що я любив читати то читав, а що не
подобалося, то не читав. Читав я все, але не все мені подобалося. це мало той наслідок, що
студенти, які не мали ніякого уявлення про літературу визубрювали і складали іспити на 5,
а я так ніколи не міг, тому що коли я розумію що це фігня, то я не буду вчити.
Не подобалася логіка, бо викладали в нас її за сильними лекалами. Один вчитель,
професор, викладав на рівні математичних вишів 60-х років. Це було нецікаво і більше
ніколи не пригодилося. От я назавжди запам ятав слово «предикат», але так і не розумію,
що воно означає. а були такі предмети як теорія журналістики. Їх нам викладали
стародавні журналісти, які були журналістами за раннього Брєжнєва, а потім стали
викладачами. Були цікаві журналісти-практики, тоді ще це були суперзірки, як Данило
Яневський, Піховшек, Олександр Ткаченко приходив пару разів лекції читати, ларису
івшина, пргосто люди, які практики, і вони тоді були супермонстри... це було цікаво, якшо
людина могла пояснити. В підручнику одного з тих старих авторів під назвою «Газетна
журналістика» був розділ «Геніальність у журналістиці». він починався словами,
приблизно цитую: «Що таке геніальність? Відомо, що найбільші генії творили свої
шедеври в найбільші сплески сонячної активності, а вона поруч з ядерною одна з найменш
вивчених на Землі. Відомо, що синьо-зелені водорослі атлантичного океану відкладають
стільки-то виноградного цукру на рік. Для перевезення цього цукпу знадобився би потяг
як від Землі до місяця 4 рази і назад.» Далі розповідається 4 сторінки у розділі
«Геніальність у журналістиці» про сонячну енергію з ядерною, а потім завершується
словами: «Але сонячне світло –це сонячне світло, а геніальність - це геніальність.» Я не
жартую. Ті хто поступили в Інститут журналістики в 97-му році можуть підтвердити ці
слова, той же Лещенко з «Української правди», мій одногрупник, я вже не кажу про менш
відомих. З одного боку були цікаві предмети, а з іншого були такі, що просто, напевно
десь в 90-х вирішили десь на верхах, що має бути предмет «Теорія журналістики» і всім
75
було зрозуміло, що ця теорія нікому не була потрібна без прктики. Покійний анатолій
Захарович, очевидно, зробив синекуру для якихось хороших людей, бо поганих там не
було, але всі вони були такого пенсійного віку... Шо я там навчився? Познайомився з
багатьма людьми. Після першого пішов працювати, завдяки тим зв язкам. і до сьогодні
поміняв 15-20 робіт, залежить як рахувати, бо я в «Українській правді» працював аж 4 дні,
але до 20-ти. Завдяки цим знайомствам я працював і ніколи в мене не питали диплома. Аж
«Український тиждень» був першим місцем, де в мене спитали чи маю диплом. Я сказав,
що маю тільки диплом бакалавра, а мені сказали, що якщо нема, то нема нічого
страшного, просто принеси у відділ кадрів. І я зрозумів, що в такій професії диплом не
грає ролі, а грає роль що ти написав, як написав, а ще, в половині випадків, чи можеш ти
дати рекомендацію від того редактора, з яким працював.
П. А навчання не впливало на стиль? Не навчило як правильно писати?
О. Нас навчали жанрів, причому дуже серйозно вчили, але я нічого не пам ятаю. В Лариси
Олексіївни Івшиної в газеті «День» наприкінці 90-х був перший заступник Володимир
Володимирович Панкеєв. Він зарано помер, і він мені за 2 хвилин сів і пояснив, коли я
абсолютно нахабно припхався до них в 18 років, обдурив охорону, сказав що я вже
оформився як практикант і почав ходити по редакції, став ходити і дивитися куди мені
зайти. в 18 років і не на таке підеш. Мені товариші розказали, що там і до чого я казав
охороні, що йду до того і того і вони навіть не передзвонювали, а пускали. Вони звикли,
що влітку практиканти, в Івшиної ще була тоді така манія, не знаю чи вона в неї є тепер...
Так повертаючись до Пантєєва: я написав якийсь один з перших матеріалів про річницю
польоту в космос, Панкеєв сів і за 2 хвилини мені пояснив пряму й обернену піраміду,
просто сів і на папері накреслив куди який абзац і як нормально буде. Ну, я на нього
дивився, як на Бога. А він мені каже: «Ну ви мене зрозуміли: вам треба забути все що вас
навчали, абсолютно, а шоб тобі треба по-друге, десь за рік коли ти втягнешся ти зможеш
зрозуміти, що та схема, яку тебе вчили в університеті обґрунтована. але на цей рік, поки не
втягнешся, забудь.» Дісно він був правий, бо потім я зрозумів в чому полягали ці схеми і
молодь всяку хотів натаскати, хоча б на новинарів. Я їм казав: «От перед вами мітинг.
Стоїть лідер мітингу. Які перші 3 запитання ви йому задасте?» Якшо людина відповідає:
«Скільки вас тут? Як ви зветесь? І чого ви хочете?», - то це нормально. Якщо вона
відповідає «А чого ви хочете досягти?». – це вже ідіотизм. Ніхто ніколи там не скаже чого
він хоче дійсно. Тобто, які практичні речі можуть все вирішити.
(Дзвонить телефон в Олександра. Після кінця розмови до Мілана)
Начальник затягнув мою Ірку в стрип-бар. Вона ж в мене косить під бісексуалку. і каже,
що на дівчат було дивитися ще нічо, але було гидко дивитися на наших хлопців, коли вони
76
дивляться на дівчат.
А яка наскрізна тема твоєї роботи?
П. Приблизно, що ніщо нічого не визначає, по-суті.
О. Ніщо нічого не визначає. Це правда. Той же Лещенко в інституті навчався і був не
білою вороною і не якимось дивним чуваком, він завжди тримався збоку. І от, коли вже в
2000 році, тобто в 20 він, в «Московському комсомольці» написав глобальну філософську
статтю про фінансову кризу багато хто, включаючи мене, був здивований. Хто б міг
подумати. виявилось, що якщо людини просто робить свою роботу, робить її постійно
старанно, то це справедливо, навідміну від нас розгільдяїв. Знову ж таки Мустафа, він
вчився в КПІ, він сам афганець і його батьки емігрували, коли почалася війна, в Москву,
він вивчив англійську в КПІ, він сказав, що знає нормально російську, українську фарсі й
німецьку. Він займався чим хочеш він на ринку дублянками тогував, грав в театрі. Людина
взялась до професії, я вперше побачив його в парламенті як кореспондента «Коммерсанта»
і подумав, що він кримський татарин. Представляється людина Мустафа, ну й Мустафа.
Людина працювала над цим, вона й заслужила. Працюй над собою і буде тобі щастя.
М. А як звучить тема твоєї дисертації?
П. Вплив політики на журналістику і зворотній.
О. Це як в квантовій теорії доводити вплив квантових потоків на гравітацію Всім ясно що
він є, але не довели який.
П. А як давно ти працюєш в «Тижні»?
О. Офіційно, з першого листопада 2010-го.
П. Наскільки тиждень самостійний при вироблення новин?
О. Незалежний, тобто самостійний і від кого? У нас є офіційний власник, який визначає
межі нашої незалежності від нього. Він симпатизує персонально певним політичним
силам, персонально. Він не продається, це його персональна симпатія. Це може не зовсім
вкладатися в межі так званої журналістської етики, тому що думка власника, якщо ми не
любимо Януковича, а він посадив у тюрму Тимошенко, то ми мусимо її підтримати, хоч і
вона не все робить дуже добре. Умовно кажучи, конкретно, ми не залежимо.
Прямого тиску з боку держави нема. Капітал, яким ми фінансуємося лежить поза межами
України, в ЄС. А пану Януковичу і так вистачає скандалів. Щодо деталей невідомо.
М. Відомо, що власник «НДН» симпатизує певній політичній силі... Це все точно не
відомо.
О. Не мороч ти голову! Скажи хоч сила провладна чи опозиційна.
М. Опозиційна.
О. Как би.
77
І. Він її лідер.
О. Ну да-аа...
М. Я рівно рік там пропрацював. З першого квітня минулого року і до тепер(30 березня
2012). Суть в тому , жодного тиску абсолютно не було.
О. Я придумав формулювання: «Проблема впливу журналістики на політику, в тому що,
вона працює тільки як медіатор впливу політика на політика.» Якщо тобі політик замовляє
джинсу за чи проти іншого політика, тоді ти дійсно впливаєш на політику. а сам по собі
теж буває. От, наприклад, Влад Мусієнко зняв з руки патріарха Кирила годинник за 30
тисяч гривень, а російське телебачення, я сам бачив розповідає що це провокація. При
тому, що ми точно знаємо, а Мілан свідок, що ніякої фальсифікації не було і це просто
смішно. Оце вплив, але це великою мірою випадковість. і звичайно ті, хто вірить, що
церква це патріарх, то ті вхопились за цю новину і не вірять. Але є така річ, яка не
кількісне співвідношення, а є така річ як глиби на переконання. версія влада Мусієнка
переконала тих, хто не любив Кирила, що він урод, вони укріпились. Але фанатиків у
всякому ділі мало. От є 10% тих хто за Совєцький союз, стільки ж за Бандеру, 80% -
болото і основна політична бійка в чому ти не візьмеш від релігійних виплат до
соціальних виплат йде за болото, яке хитається. В цьому є вплив журналістики на
політику. Але в цьому є, я наголошую, основний технологічний момент, що
відповідальність журналіста, це моя приватна думка, що тут доводиться дуже сильно
зважувати журналісту, шо він робить. От уяви собі, що 33-й рік і ти дізнався що Георгій
Дімітров спав з проститутками іодночасно ти розумієш, що якшо не Дімітров, то більше
нікому протистояти Гітлеру. Ти б віддав таке в публікацію. От це для мене питання і я для
себе не знаю що би я зробив. І більше в такому випадку грає не політика, а якась
персональна думка. Тут ще питання чи я сам це дізнався чи тобі хтось злив цю
інформацію.
П. Якшо хтось злив, то це й так відомо...
М. Умовно кажучи, ситуація в чому? Розуміючи, яка ситуація в опозиції ти розумієш що
опозиція це добре, але не тому, що вона хороша, а тому що вона опозиція. Якщо б ти
дізнався про опозицію якісь речі, які кидають тінь на неї, всякі «порочащі гнусні речі», то
це теж є вибір чи публікувати це, то ти розумієш, що треба що народ має дізнатися, але ти
розумієш, що та політична сила є, до певної міри, єдиним виходом із ситуації . Ти
розумієш, що якщо ти цю інформацію ти даш то вона влупить по цій політичній силі, яке
може протистояти всьому. І досить рідко бувало, що ми замовчували. але буває, що ти
просто замовчуєш якісь моменти, малесенькі, через які ти е відчуваєш що щось зробив
погане.
78
О. Це є громадянська проблема. І проблема чи ти тримаєшся за роботу, от я, наприклад, не
тримаюсь. Важливіша проблема. Самі політики не розуміють цих речей. От коли вийшло
6-го серпня рішення про арешт Юлі. Тоді мітингувальникам Турчинов дав вказівку
перекривати Хрещатик. Менти бігали всіх розганяли. І знаменитий Мустафа, куди мені до
Мустафи, написав що дуже вже жорстокі людям покарання, хоч сам він там не був і
розмістив у свому блозі. А блог Мустафи читається більше як сайт «Тижня» і сайт «НБН»
разом узяті. І дав фтографію, де кількох людей тягнуть за руки і ноги. Він написав, про то
які погані менти, а я бачив, що тягли тільки трьохлюдей з кількох тисяч. Це були люди, які
просто сіли серед дороги. Менти прийшли, сказали звільнити, вони не били, просто
підійшли по 4 до кожного, взяли за руки й за ноги, занесли в воронки і через 5 хвилин
випустили. Не били нікого, це факт. я написав тоді в свій блог на «Українську правду», про
то що цивілізовано це було насправді. Я це опублікував і мені зразу подзвонив прес-
секретар БЮТ, а потім ще 2 народні депутати і, прес-секретар БЮт ще спокійно, сказали
щоб я більше не підходив до них, не спілкувався, бо я урод і враг народа. Але нічого
спілкуємось нормально. Тобто, як я мав вчинити в цій ституації? Я міг перекрутити за них,
про ти них, міг написати все як було(що я, до речі, й зробив), а міг нічого не робити. І був
би щасливий. але ж я із врєдності не стримався. Я просто описав цю фотку з іншої точки
зору. І вже певними колами вважаюся агентом Януковича, хоч чесно скажу: «Я його
ненавиджу.» А якщо твій блог затирають, то ти простойдеш і робиш інший блог.
Не буває такого блогу, де тебе примушують щось зробити, крім твоєї роботи, де тобі
можуть казати про що і в яких межах писати. Можуть на блозі заборонити, але ти
переходиш на інший блоговий майданичик. От і все.
П. А чому ти кажеш що ти не прив язуєшся до роботи. А мені легко, бо в мене багата
дружина. Тому я пишу шо хочу.
М. В нього є така справа.
П. Спосіб.
О. Та який спосіб? Слухай, я нічого не придумував собі цей спосіб, так склалося. Коли ми
оженилися, то ми жили на мою зарплату, яка складала 300 доларів. Мені пощастило. а
багатьом не пощастило. Вони мусять щось робити.
П. То, чи є прямий влив журналістики на політику?
О. Насправді нема. І випадок із Владом Мусієнком...
М. Якшо ти обмежений в грошах, то ти не підеш на конфлікт зі своїм редактором, якшо в
тебе нема іншого місця роботи потенційного, то ти будеш писати навіть джинсу повну,
тому що в певних питаннях кусник хліба для тебе є важливим.
О. Я знов сформулював. це означає, що в багатьох випадках на політику впливає не
79
політика, а журналіст. Знову таки, що таке вплив на політику? Шо таке політика? Можна
зіпсувати імідж Кирила, можна зіпсувати імідж Саші Януковича. Коли наша подруга Аня
Грабарська сфотографувала його в «нікакущєм состоянії». А чи можна вплинути на
політика, на курс, на соціальні реформи чи ще на шось? От можна таким чином вплинути?
П. Люди так само розуміють, що вони такі самі бувають...
М. Це ми такі буваєм.
О. Тут інша проблема. Журналістика в наш час це не газета «Таймс» 150 років тому, яку
читало вузьке коло осіб, які приймали рішення, був майновий ценз... Зараз читають всі і
все. все з являється оперативно. Оперативність має дуже великий мінус. Сьогодні з
явилася одна інформація, ввечері з явилася інша. Наприклад, зранку з явилася інформація,
що Янукович здає трубу, а ввечерв про вбивство Оксани Макар. Яка буде довше
обговорюватися? Яка отримає більший емоційний резонанс в аудиторії? Спалення швидше
забувається, це називається час відгуку у спеціалістів. Тут він довший. От ти подумав про
Януковича: «от він піда...», годину подумав і забув. Якщо воно перебивається чимось
таким як зґвалтування в Фастові і спалення живцем, то всі про Януковича забувають.
П. Це ж спосіб замилювати очі!..
О. Так, але в нас ще технологія до такого не дійшла.
М. В нас такого ше нема.
О. Це в американському фільмі «Хвіст крутить собакою». А в нас такого ще нема. В
принципі, ми туди йдем семимильними кроками.
П. А чому американський варіант розвитку сприймають як такий до якого варто всім
тягнутися?
О. Не сприймають як такий, до якого варто тягнутися. Туди саме все тягнеться. Знаєш, як
у Пелевіна: «Говорят куда ветер дует. Все дело в том, что все самое подое и хитрое заранее
догадывается куда ветер дует, после чего ветру ничего не остается как дуть с той
стороны». Отак і відбувається. Без жартів. але теорія про те, шо є якась всесвітня змова
змрва, яка всім керує – це теж лажа. Але вони можуть бути замасковані.
П. Люди ж самі надають всьому значення.
О. Масони – це цирк.
П. Люди самі для себе знаходять пояснення.
О. Пояснення завжди абсолютно елементарне: винен хтось. Шо зараз думає весь
ісламський світ: «Замочим Америку і нам буде добре жити»...
Є ж така теорія невизначеності імені товариши Кейзена: «Якшо ми візьмемо коробку. в ній
буде висувна перегородка. І в одній частині буде газ, який буде нагріватися, а в іншій буде
холодний». Чисто з теорії ймовірності дуже сильно принципам невизначеності
80
підкріплено, що всі гарячі молекули перейдуть з одної частини в іншу. За теорією це
можливо. Один раз на існування всесвіту це можливо, але цей час може перевищувати час
існування всесвіту, то ймовірно що вони перемішаються. Це саме, по моєму ми маємо із
вплтвом журналістики на політику. Так, можна припусити, що один якийсь факт,
придуманий професією журналіста змінить ситуацію
М. Уотерґейт.
О. Америка змінилася, чи світ змінився від цього?
М. Ефект маятника.
О. Це не ефект маятника. Це як желе.
П. Так само мені казав Мостовий. Що вони стріляли в стіну в союзі, а зараз б’ють в
холодець.
О. В мене теж був такий образ але це було в років 25. У мене було не желе а вата. Воно
там застрягає.
П. Для кого ви тоді працюєте?
М. Окресли свою «надмісію».
О. Я не хочу. Перед могилянцем, явно лівих переконань я не хочу.
П. Не факт чи лівих. Я навіть не знаю своїх переконань.
О. А я знаю.
М. А я в вас там справи, що в вас там лівацьке гніздо і так далі.
О. Тут не має значення переконання. Ти дивися по суті. Я виходив на Майдан в 24 з гаком
років з щирим переконанням, що народ він все поставить на місця. Тоді я переконався, що
народ найбільше гальмо того, щоби розставити щось на місця. Я став переконаним
фашистом. Я зрозумів, що є меншість, яка здатна щось робити, а є маса, якою треба
керувати. питання чи зганяти в концтабори, шо я не допускаю, бо я хоч фашист, я гуманіст.
Або варіантів немає. Навіть не знаю як це продовжити. Все одно рішення завжди
приймається меншістю. В штатах цей механізм настільки добре розроблений, що
меншість послушно бігає туди-сюди, як телята, тому там стабільність, до речі. Так було й в
Європі, коли це були стабільні демократії. Коли ж до них додалися нові члени і там почали
думати, що кожен має вирішувати для себе, то тоді почався бардак. яке ти рішення ти
можеш прийняти, якшо ти нічого не знаєш.
М. Фашистська філософія від Олександра Міхельсона.
О. І тепер знову питання журналістстського впливу на політику. На тому ж заході,
цивілізованому, як ми його називаємо, хоча це тепер рідше, і це правильно, вважають, що
якщо ти маєш право голосу, то ти у всьому розбирається. От кожен хто дивиться футбол
розбирається в ньому краще за збірну Англії, а кожен хто дивиться засідання Верховної
81
Ради прекрасно знається на політиці. І тут журналістику, я говорю в першу чергу про
телебачення, кожен хто дивиться його розбирається більше за тих кого там показують і за
тих хто показує... Це очевидна дурня. Нічого фашистського в цьому нема, і для цього є
приклад. Мілан його знає і зараз буде кривитися. середньовіччя. Нормальний середній
середньовічний лицар перемагав сотню селян, і не лиш тому що був в обладунку, а й тому,
що вчився все життя битися. Та він би й навкулачки десяток поклав. Хто на шо вчився. Ми
маємо ту саму картину: коли політик вчиться все життя обманювати маси, то він надурить.
Народ не має часу займатися на життя. Він заробляє на життя. Але журналісти ближче до
народу, бо ми, все-таки, не мільйонери, за деякими випадками, яких ми не любимо. А з
іншого боку ми, як і політики, все розуміємо, і битися вміємо. Ми - Вільями Уоллеси, аби
тільки зорганізуватися.
Ми навчені битись так, як вони, на відміну від широких мас і в нас нема такого, що ми на
цих масах стрижемо бабло. Питання хто на що вчився, хто розумніший від природи, як
вважають справжні фашисти. Еліта є, але вона не вроджена. Така думка, нехай вона
ультраправа, але я з нею згоден. Я говорю те, що є в житті. Якшо дати здоровенному
селянинові до рук найкращий меч і абсолютно останньому лицареві – кинджал, то нема
сумніву хто епреможе.
М. Та він сам себе поріже, той селянин.
О. Зараз наше завдання дати тому селянинові якесь вміння тим мечем користуватися.
П. Яким ти бачиш завдання журналіста: розважати чи інформувати, чи просувати свою
лінію.
О. Якби я розважав, то я би працював на розважальному каналі, з отою дівчинкою, що в
телевізорі, правда схожі? Я інформую, але я сподіваюся, що інформую тих хто зможе це
зрозуміти.
П. То ти інформуєш, але не формуєш?
О. Хто хоче той 1 раз подивиться і тоді виникають дискусії. Які тут розваги.
П. Що дають блоги?
О. Ти бачиш реакцію. Раз на півсоні відгуків на твої пости є щось нове і ти розвиваєшся. І
ти коли маєш настрій чіткіше для себе викладаєш ті тези, які виклав.
Для політика, який веде блог – спосіб розкрутики, для Сергія Лещенка і Мустафи це тоже
спосіб розкрутки. Але це й спосіб подати якісь деталі, яких не викласти в новинах якийсь
дрібязок, який в статтю не лягає. І це, по-третє, спосіб для фріків висловити свої ідіотські
думки... Що дуже поширено.
П. Якби я писав блог, то я б писав думки, які для мене важливі, щоб їх не забути, тому що
комп'ютер може померти, а блог буде жити довше.
82
О. Є дві категорії блогів. Перша – це повідомлення новин, ти дізнався і телефона
повідомив. І другий філософічний, типу: «От померла Оксана Макар, як дальше жить?».
Як правило, чистого жанру не буває, завжди є ухил в ту чи іншу сторону.
П. А філософи можуть вести блог?
О. Тут я боюсь філософськи дуже сказати. Мені здається, що саме філософи й повинні
вести блоги. Але вони цього не роблять.
М. Я боюсь, філософ він не попаде в струю.
О. А-от Попович тобі б не попав в струю. От...
М. Дацюк шо попадав в струю?
О. Він не філософ, а методолог, а це «х-ня рєдкая, іной нє биваєт». Є геніальні колонки,
котрі глобальніші за все інше.
М. І шо є рефлекшн?
О. Рефлекшена нема, але говорить погано не про блогера, а про тих хто читає.
М. Я це саме казав.
О. «У дурнів думки збігаються, але в розумних частіше, бо думки частіше є».
П. Яким чином вибираєте експертів?
О. Ти приходиш на роботу і набуваєш контактів. Доходиш до того, що бачиш з ким тобі
приємно працювати, з ким – ні. Потім з ними пару разів зустрінешся по-людськи, база
швидко формується.
М. Чомусь у нас в середніх ЗМІ часто вимагається, щоб думки, навіть самоочевидні,
підтвердив якийсь експерт, тому що ти хто, ти журналіст, тому подзвони експерту і він
скаже то саме, може навіть більш примітивно. але це експерт, в нього є звання.
П. Як мені казав один експерт: «Ти хороший журналіст, але я видатний політолог. Напиши
як має бути то що я сказав.» він може знати що я перепишу, може весь текст, але я
стилістично правильно подам то що він сказав. він знає що я його не розкручую, бо він і
так розкручений.
О. Ще є аспект впливу через ліжко. Є журналістка в «одного берега», яка про це все знає...
М. Я би ще додав до того що все формується на найнижчому рівні. Якщо ти маєш якусь
симпатію, якщо тобі хтось сказав щось поза диктофоном, то ти не маєш права це світити.
О. От мені пригадалася історія з Костею Пастушенком, коли він побачив як хтось до
когось сідав в дорогущу машину і сфоткав це. До нього підійшов охоронець і запрпонував
віддати. Той пообіцяв авислати. Охоронець запропонувував дати зараз за 55 доларів. Костя
відмовився. І я би відмовився теж.
М. І я.
О. А ти чому? Тобі ж гроші потрібніші? Я би відмовився, тому що боягуз. Через тиждень
83
це стало б відомо депутатам, потім журналістам. І як би я тоді писав супер шикарні блоги
на «Українську правду»? Тобто я з егоїстичних питань би відмовився .
М. І я з егоїстичних би відмовився, бо як потім в очі колегам дивитися. Як би я викривав?
О. Ми зараз красуємося красивими словесами. і не тому що м такі умні, а що ми ще
можемо робити? І похвастатись знайомством з справжнім механізмом цієї професії. Ми
вже, слухай, самі в механізмі. Тепер до списку твоїх питань, які лежать: вони відірвані від
життя, би теоретично міг дати на них відповідь, але воно би нічого не дало. ми не просто
тут поговорити всякі казки. Тут все можна відповісти так як є хоче теорія, але це буде
картинка відірвана від життя, як той чувак з плоского екрана(на екрані головний герой
«Сутінків» позує перед софітами й камерами). Ми не знаємо як там воно насправді. коли
ти цього не знаєш ти не знаєш яка реальна картинка, поки не знаєш справжню.
П. А шо вирішує тусовка?
О. Тусовка не вирішує нічого. це просто спосіб обміну інформацією.
П. Аналітики беруть так само як і журналісти контакти?
О. Аналітики - це, як правило, колишні чи ті теперішні співробітики штабів. Сьогодні ти
дув прес-секретарем влади, а сьогодні- ти прес-секратар опозиції. Якщо ти знаєш як
працює сам апарат і коли ти дивишся на сам апарат прийняття рішень ти зможеш
вичислити чти проходив цей документ через певне відомство, тому що ти знаєш номер
вхідний того чи іншого документу. І тут ти аналітик, тому що ти все прохава і знаєш що і
як в апараті. Коротше, з теорії не буває нічого.
А політологи — це звичайні пропагандисти, які піднялися до висот. А теорії вони
читають, тому що треба задвигати мудрі слова.
М. А Кравсченко, а Фесик?
П. Фесик, вибачай мені, був практиком. Він був яким практиком, Карасьов був яким
практиком. І вже післятого ти читаєш купу мудрих книжок і розумієш, що є схема і ти її
розумієш по собі. Це я просто пояснюю, але так воно є.
П. Чи можкґе бути, що розуміння залежить від знання? Бо можна знати теорію, а через неї
пояснювати практику і навпаки.
О. Не треба нічого пояснювати.
П. Для себе, наприклад треба...
М. Для себе пояснюй все що хочеш. Це не буде толку, якщо ти не будеш знати хто кому
кум, хто кому шо...
О. Приходячи в Верховну Раду ти спочатку не йдеш допитувати депутатів, а йдеш в
курилку. Чекаєш коли там приходять такі динозавтри типу нього, заходять депутати і
говорять кому який законопроект дасть скільки. Ти сидиш і слухаєш. Через рік ти
84
починаєш сам розуміти як треба ставити запитання. Ще через рік ти все розумієш без
запитань. Все банально й грубо.
М. Чому депутат Х кричить за якийсь законопроект? Тому що його брат має там то й там
якийсь завод і це зачіпає його інтереси. Грубо кажучи, воно все так виглядає.
О. Головне поступово зрозуміти хто проти кого. Якшо ти депутут, який хоче просунути
законопроект, щоб заробляти на ньому мільярди, а він — депутат, який вже на цьому
заробляє, то ти приходиш не до експерта, а йдеш до того хто заробляє і той тобі з
неймовірною радістю розказує цю схему. І того, який за, тоже можна правильним
питанням зачепити. Ти йому кажеш, що є дані, згідно з якими цей законопроект не буде
настільки дієвий, як це він розказує. Взагалі, запереченя — перша теза будь-якого
інтерв’ю. Ти закидає тезу людині, яку вона заперечує, то вона відкриється. А якщо, ти
закидаєш їй тезу, наяку вона згодна,то вона тобі нічого не скаже. Питання про те, що вона
не згодна вона мимоволі тобі розкаже все що треба. Приблизно так виглядає наша робота.
М. В парлементі головний центр — це курилка.
П. А чому Лещенка поважають, якшо він не ходить в курилку?
М. Хто поважає?
О. Як казав мій батько, бояться значить поважають. І бояться.Тому, що коли я пропишу в
себе в “Тижні” когось, то люди нервуватимуть, Але ні на кого воно враження не справить.
М. Це чисто рівнь видання.
О. Це читається найбільше. Коли “Українська правда” ще до Лещенка була
супервиданням, то її політики читають і думають що не гарно коли про політика таке тут
написали. Не треба шукати чорну кицьку там, де її нема. Надзвичайно примітивно. Але
вони це заслужили.
П. А Ґонґадзе він став симоволом чи він дійсно вирішував?
О. В гуртожитку, ти малий ще був, ми збирались і слухали рідіо “Континент”, було таке.
До речі, власник, забув його прізвище став нашим першим політбіженцем в Латвію, апотім
в Чехію.
П. В нас в Чехію Данилишин втік.
О. Ґонґадзе піднімав питання прямо. Він в одному інтрерв’ю розповідав, що приїхав
робити репортаж для БіБіСі і для українського телебачення. Там йому щось не
сподобалось він підійшов до кулемета, а там був хлоп, мені розповідали як два мене.
Потім його мама мені розказувала, що його впізнали за осколками, які попали йому в руку
від гранати, як впала біля кулемета. І саме за осколками в кінці вона його ніба впізнала і
цю версію ніхто не заперечує.
А він питав Кучму напряму де й хто скільки мільонів вкрав. А це зараз мільярдами
85
рахують.
П. Але він тоже мав думати про сім’ю, тому що вона в нього була...
О. В 98-му році, працюючи практикантом в газеті “День” я подзвонив на номер, який мені
сказали, що це номер депутата Сергєя Соболєва. І взяла трубку дама, яка прекрасним
голосом сказала “Мирослава Ґонґадзе”, прес-секретар Соболєва.
П. А де зараз Соболєв?
О. Нормально. Голова тіньового уряду, прокотрий зараз ніхто нічого не шарить.
М. Партії “Реформи і порядок” голова. При тому шо Мирослава, особливо 15 років тому
була красуня. Загально відомо що в нього був роман з Оленою Притулою, главредом “УП”.
Але факт той, що він саме їхав з роботи до Олени Юріївни і там, до речі, його хлопнули.
Отак.
86
Додаток 4. Розмова з Олександром Михельсоном(О.), Міланом
Левічем(М.) і Максимом, студентом-журналістом(Ж.) про те як
робляться інтерв’ю з політиками. Рольова симуляція інтерв’ю з
деякими видними політиками
Додаток 4. 1. Щастя
П. Що таке для вас “щастя”?
О.(В ролі Ющенка Вікотра Андрійовича). Щастя для мене, це мати частину думок,
перживань, відчуттів й історії, спільно зі своїм народом.
П. (Півторак Олексій як гіпотетичний журналіст). Чи відчуваєте ви зараз це щасті зі
своїм народом?
О. Ні, бо я не відчуваю щастя зі своїм народом. Ви українець? І я українець. Ми
відчуваєм, що наш народ відчуває щастя?
П. Не відчуваєм.
О. Ви вважаєте що український народ щасливий?
П. Не зовсім.
О. Ну, власне, дуже не зовсім. Якщо мій народ не вілчуває щастя, то не відчуваю щастя й
я.
Ж. Чув я вже такі речі в Ющенка.
П. Ким чином ви можете досягти щастя зі своїм народом?
О. Дуже просто. Допомогти своєму народу досягти свого щастя. Що таке щастяю Ви
нерпавильнол підходите до питання щастя. Що таке щастя? Це коли людина захищена, а її
діти мають простір для нормального розвитку. Я вважаю, що завдання кожного політика
цезабезпечити.
П. Скажіть як?
О. Безумовно, для цього необхідні нормальні бізнес-умови в країні, вільна преса вільна
політика, вільна нація, що є безумовною достатньою потребою для забезпеченя розвитку
нашоїдержави в економічному сенсі.
П. Кроки які?
О. Всі кроки, майже всіі, які нам необхідні пророблені моїм другом і кумом, Президентом
87
Грузії Михайлом Саакашвілі.
П. То як зробити це в наших умовах?
О. Треба не робити так як робив я, будучи Президентом.
П. Чому ви не зробили це тоді?
О. Я тоді це не знав. А треба реально прийняти рішення, одне дуже відповідальне
рішення: миліквідуємо ДАІ й протягом міясяця набираємо в цю службу нових людей. Ще
протягом місяця ми розпускаємо податкову і знову набираємо нову. Опір буде величезний,
але якщо ми всі повстанемо задля цього. Якщо в цієї нації є бажаня діяти, то все вдасться,
а я буду для цього старатися.
П. Тобто ви не можете бути щасливим?
О. Ні. Я ніколи не буду щасливим, поки в цій країні буде створено нормальні умови. І я
впевнений, за мого життя цього не станеться. Нехай помру я, мої діти поступово, але я
певний, що ми досягнемо цієї мети.
П. Хто може створити щастя і чому.
О. Ваші онуки. Тому що швидше не вийде. Тому що така наша натура. А щастя є, тільки
не за нашого життя. Ви готові постовитии на вівтар щастя життя своїх правнуків?
П. Та я ж ставлю своє власне життя
О. Проблема в тому, що від вас нічого не вимагається.
Ж. Я вже чув такі репліки.І про щастя, і такі відповіді... Майже 1 в 1. Може Тягнибок, але
в нього .було б радикальніше.
О. Ніхто з нас з вами, присутніх у цьому ньюз-румі, не досягне щастя. Щастя – це просто
можливість жити достойно життя людей. По-друге, це схоже на космічну мандрівку на
далеку зірку. На кораблі, який летить туди народжуються і вмирають генерації. І на далеку
зірку висаджується вже нове покоління. Але вони все одно наші брати-земляни, наші
брати і сестри.
П. Мені здається що ви зараз щасливі бо бачите мету.
О. А ви її не бачите? Ви де бачите цю мету.
П. В шляхові.
О. Точно так. Ми можемо в кожному разі, одна проблема, що ми з вами до цього не
доживем, але це буде...
Ж. От більше нотки радикалізму і буде Тягнибок.
О. Ми переможемо, тому що історія за нас.
П. А мені здається, що ми можемо бути щасливими, тому що ми бачимо сенс у вашій
діяльності.
О. А хіба я сказав щось інше.
88
П. Тобто ви зараз все-таки щасливі, бо бачите сенс?
О. Так.
П. Чудове інтерв’ю. Дякую.
(Журналісти сміються з мене.)
4. 2. Мілан Леліч і Максим, студент-журналіст, про Табачника і його заяви щодо
підняття стипеднії до прожиткового мінмуму.
Максим(Ж. в ролі того хто бере інтерв’ю) Дмитре Олександровичу, ви заявили, що
можете підняти стипендію до прожиткового мінімуму. Наскільки це випрадано?
Мілан Леліч(М. В ролі Табачника) Так заявив, це випрадано.
Ж. Тоді чому обіцяєте це на наступний рік, а в бюджеті про це не йдеться?
М. Треба знати всю картину. І це не моя проблема, а попередньої влади.
Коментарі
Дописати коментар