Адорно Т. К логике социальных наук
Методы зависят не от методологического идеала, но от предмета. Имплицитно с этим считается и Поппер в тезисе о первенстве проблемы. Он констатирует, что качество социально-научных достижений в точности соответствует тому значению или интересу, каковые придаются проблемам, за этим стоит бесспорное осознание той иррелевантности, на которую обречены бесчисленные социологические исследования, поскольку послушны примату метода, а не предмета; потому ли, что стремятся развивать методы из себя самих, потому ли, что отбирают предметы извне так, чтобы они соответствовали уже имеющимся в распоряжении методам.
В более общем виде: теории познания, получившие самостоятельное существование, развивавшиеся и передававшиеся великими философами со времен Бэкона и Декарта, оказывают воздействие даже на эмпиристов. Нередко они несоразмерны живому опыту познания; они навязывают последнему чуждый ему проект науки как индуктивного или дедуктивного континуума. Среди неотложных задач теории познания не последней была бы и следующая,предугаданная Бергсоном : подвергнуть рефлексии то, что, собственно говоря познается, вместо того чтобы изначально вписывать познание в какую-то логическую или сциентистскую модель, которая совершенно чужда продуктивному познанию истины.(А шо якщо це єдина для них видима каритина світу?)
В предложенной Поппером категориальной структуре понятие проблемы предшествует решению. Решения предлагаются и подвергаются критике. В сравнении с примитивным и чуждым самому познанию учением о примате наблюдения тезис о ключевом значении критики удачен. Социологическое познание, действительно, представляет собой критику. Но необходимо прояснить нюансы, поскольку решающие отличия между научными позициями чаще кроются в нюансах, нежели в грандиозных мировоззренческих понятиях. Если попытка решения, как утверждает Поппер, недоступна для предметной критики, то она уже поэтому ненаучна, хотя бы и предварительно. Это звучит по меньшей мере двусмысленно. Если под такой критикой подразумевается редукция к так называемым фактам, полная отдача мысли на откуп наблюдаемому, то мысль нивелируется до гипотезы, а тем самым у социологии отнимается существенный для нее момент антиципации. Существуют социологические теории, которые находятся в принципиальном противоречии (по социальным же основаниям) с явлениями, а потому и не могут подвергаться критике посредством оных. Такие теоремы подлежат критике со стороны последующих теорий, дальнейшего размышления, а не конфронтации с протокольными предложениями (этого, впрочем, не предлагает и Поппер). Факты в обществе уже потому не являются последним основанием познания, что они сами социально опосредованы. Не все теоремы суть гипотезы; теория - это телос, а не двигатель социологии.
В. Домонтович [Віктор Петров] Доктор Серафікус
Леле! Для людини скромної й ніякової, до того ж переобтяженої працею, семінарами, лекціями, громадськими навантаженнями, засіданнями предметових комісій, науковими доповідями, правленнями корект, кохати жінку — це, власне, практично майже зовсім нездійсненна річ.
Комаха з власного досвіду знав усю ніякову незручність з'явитись на лекцію без краватки абож на засідання наукового товариства з незастібнутими ˜удзиками. Його ласкаво одводили вбік і з убивчою чемністю нагадували, що в нього не все гаразд із краваткою абож з ˜удзиками. Чи ще гірше, коли на вулиці до нього підходили й казали:
— Ви б, знаєте, того... чи застібнулись би, чи що... Тут жінки й діти, а у вас того, не можна ж, справді, так...
Свій погляд він об˜рунтовував низкою етнологічних спостережень:
— Думка, що дитина родиться так, як це викладається в університетських підручниках анатомії, гінекології чи біології, це зовсім не така вже поширена й безперечна думка. З одного боку, вона є плід чистого теоретичного розумування, а з другого — висновок вуль˜арного й грубого емпіризму. Так само, як і два цілком протилежні твердження, що з них кожне виключає інше, що, згідно з одним, сонце обертається довкола землі, а, за другим, земля обертається довкола сонця. Але як воно є справді, ми й досі ще не знаємо!.. Думка, що статевий акт є причиною дітородіння, належить власне новому позитивістичному часові і є наслідком механістичного мислення. Вона з'явилася зовсім нещодавно. Так зване нецивілізоване людство, отже, більшість людства, що не поділяє поглядів, засвоєних із шкільних підручників, припускає потребу для запліднювання інших, важливіших факторів. Усі народи певні, що жінка може завагітніти, приміром, од вихру, щось з'ївши або проковтнувши вишневу кісточку. Тубільне населення Австралії певне того, що для того, щоб запліднитись, досить подивитись на ератипу, «камінь дітей». Кожна людина може піти до такого каменя, обчистити навколо нього землю, погладити рукою, показати на жінку, що йде, і прошепотіти: «Диви, он яка гарна жінка! Поквапся!» — і таким способом спричинитися, що названа жінка завагітніє.
Даремно дядя Корвин доводив Ірці, що дядя Комаха не лялька і не з пап'є-маше, а професор ІНО і викладає студентам НОП (наукова організація праці) та рефлексологію. Ірця не йняла йому віри. Те, що дядя Комаха — лялька-пупс, це було для Ірці реальніш, приступніш і зрозуміліш, як те, що він професор і викладає рефлексологію. До ляльки й Комахи Ірця ставилась однаково, трохи зневажливо.
— Пупс смішний! Дядя Комаха теж смішний!
Коли дядя Корвин настоював, що Комаха не пупс, Ірця сердилась, насумрювалась і починала бити його кулаками, намагаючися зачепити за пенсне, Розбивши пенсне Корвинові, Ірця компенсувала б своє незадоволення.
Певність — найважливіше в коханні. Чого варто кохання людей хистких і непевних, що не можуть сказати «назавжди»?.. Для них кохання лишається побіжним почуттям, легковажним настроєм, мінливим переживанням, Комаха не належав до категорії подібних людей. У своїх почуттях він був такий же монументальний, твердий і упертий, як і в наукових дослідах. Йому треба було впевнитися, що вони ніколи не побачаться. Ніколи не зустрінуться, ніколи не розмовлятимуть, не сидітимуть увечорі вдвох, рука не доторкнеться руки. Ця певність була потрібна Комасі, щоб зберегти своє почуття закоханости цнотливим, простим і ніжним протягом років.
В житті Вер була одночасно акторкою й собою. Вона грала себе... Їй хотілося плескати, коли у вітальні абож каварні з особливо химерним мрійним жестом вона запалювала цигарку абож куштувала хрумку мерен˜у й змітала крихти з білого свого убрання. Пити каву й запалювати цигарки — наука не легка й відповідальна, як і останнє напруження тіла у змаганнях на 100 метрів.
Вступивши до студії, Вер віддалась упертій праці, але задовольнилася з перших успіхів і перших визнань. Вона казала, на свій кшталт варіюючи Цезареву формулу:
— Я захтіла! Я досягла! Я зреклась! Навіщо продовжувати? Повторити те саме в столицях і, може, за кордоном з тим, щоб, може, колись Андрій Левенсон в «Майстрах балету» або хто інший присвятив мені кілька рядків з гострою й іронічною оцінкою? Чи варт змагатись, щоб досягти того, що не варте досягнень!
Коли після перших успіхів Вер кинула студію, її не зрозуміли.
— Чому?
Пояснення, що їх давала Вер, нічого не пояснювали Шукаючи правдоподібних ар˜ументів, вона посилалась на брак шанолюбства.
— Мені бракує шанолюбства. Цей успіх мене не задовольняє. Навіть галасливий джазбандний реклямований успіх на великих сценах Парижу, Відня й Нью-Йорку не задовольнить мого шанолюбства. До того ж я боюсь, що за наших часів театральне мистецтво втратило свій сенс.
Меншість лишалась у голодному тихому місті і вивчала тонку науку «пайкологіі», вагаючись між соцзабезівськими дитбудинками, Дніпросоюзом та воєнкоматівськими закладами.
У своїх наукових дослідах він імпонував ретельною поважністю свого наукового апарату, розмірами й кількістю скупчених приміток. Кожне слово в своїй статті, монографії, розвідці він стверджував низкою бібліографічних довідок. Те, що він стверджував, він об˜рунтовував. Він не висловлював необ˜рунтованих тверджень. Кожна висловлена фраза тягла за собою тягар бібліографічних нагромаджень.
Його ерудиція викликала подив, але ерудитні накопичення в примітках були потрібні, хіба, може, для нього самого, щоб ствердити собі самому свою наукову сумлінність як дослідника.
Примітки були прапором його наукових студій. Примітки виправдували сенс його розвідок. Здавалось, він писав статті не для того, щоб розробити яку-небудь наукову проблему, а тільки для того, щоб, деталізуючи, тішити себе накопиченням приміток. Комаха як учений існував у примітках.
Щодо цього, то Комаха не відрізнявся від своїх коле˜, бо їх наукова діяльність була так само не більше, як тільки приміткою до науки.
Всю повноту своєї ерудиції наукові робітники вкладали в верблюжу терплячість праці над примітками. Коментаторство ставало ідеалом дослідження. Текст розпорошувався. Він продовжував існувати тільки як формальний привід для призбирування приміток. Поважність наукового досліду визначалась дріб'язковістю досліджуваної теми. Дослідники набували собі авторитету, публікуючи листи Віктора Білозерського до Миколи Макарова, досліджуючи українського філософа Василя Довговича, трактуючи питання про «хто» і «що» в порівняльно-мовознавчому аспекті, тлумачачи темні місця в «Слові о полку Ігоревім» абож підносячи питання про потребу досліджувати вплив Євангелії й Св. Письма в новій літературі.
Найкращі тістечка купували у Фрудзинського на вулиці Карла Маркса, колишній Миколаївській, каву пили в кафе «На хвилинку» у Валентина на Прорізній, шинку, балик і мариновані грибки купували у Федорова на Прорізній. Крамниці були завалені крамом.
Комашине curriculum vitae існувало як примітка до його ретельних наукових студій. Скінчивши термін професорського стипендіятства року 1916-ого, він склав ма˜істерські іспити і, зачитавши дві вступні лекції, був допущений викладати необов'язковий курс на історично-філологічному факультеті Київського Св. Володимира Університету на правах приват-доцента.
Список його друкованих наукових праць і довідка про те, що він не уникав громадської праці й виконував відповідні громадські навантаження, двома додатковими примітками до Комахового curriculum vitae стверджували, що Комаха є Комаха, професор 2-ого розряду в Київському ІНО.
Він був надто працьовитою людиною, й це йому шкодило. Він був більший і цікавіший од своїх приміткових студій і свого приміткового існування, але сумлінна працьовитість і тягар приміткової традиції були більші за нього.
Тільки з людини, певної свого права бути вільною, може вийти щось більше, як урядовець, фіна˜ент, професор, юрисконсульт, завшколи. Комасі бракувало цього почуття вільности. Почуття визволення, перетворене на успіх, не належало до числа його доброчинностей. Він працював напружено й уперто, виснажував себе, замість із презирливою іронією заперечити все те в науковій традиції, що належало заперечувати й знищити.
Він ішов за течією, за плином часу. Він протестував, коли Жебелев надрукував свої некрологи в празькому Сodex Сondасоvіаnum і коли Пільняк видав своє «Червоне дерево» в Берлінському «Петрополісі», дарма що він ніколи не читав перших і не уявляв собі, про що йде мова в другому. В роковини імперіялістичної війни абож перед першим травнем репортери приходили до нього взяти інтерв'ю для газети. Він приєднувався до резолюції, що протестувала проти захоплення китайськими генералами Китайсько-Східньої залізниці.
Це були відписки, що ними він відгукувався на життя, потік якого проходив повз нього. Ними він завойовував право, за часів НЕПу, працювати в ІНО, займатися науковими студіями, друкуватись у часописах. Хребет його громадського існування складали корінці постанов і резолюцій, прийнятих на загальних зборах і підшитих до папки з написами: «Справа» й «Місцевком».
Коментарі
Дописати коментар